Читати книгу - "Полуничний сезон"

213
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 94 95 96 ... 129
Перейти на сторінку:

— Це вже було далеко після обіду, — розповідала тонким голосом. — Бачу — Степан ходить подвір'ям, до всього придивляється, ніби щось шукає. Я вийшла до нього. «Що шукаєш? — питаю. — Чого не заходиш у хату?» А він: «Можна і в хату». В хаті теж став зиркати навкруги і все розпитує, чим займаємося, чи багато Геннадій випивав і що п'є — горілку чи вино… Довгенько розпитував.

— А коли повернувся додому чоловік?

— Пізно. Я вже спати лягла.

— Ви з ним розмовляли?

— Нє. Я хоч і чула, що він прийшов, але прикинулася, що сплю. Від нього за версту несло горілкою, то боялася, щоб не почав приставати.

— Ну, і як?

— Слава богу, обійшлося.

— Він одразу ліг спати?

— Нє. Довго сидів край столу. Відкрию очі, бачу — сидить, дивиться перед себе. І хоч би тобі ворухнувся. Якби очі були стулені, подумала б, що спить. Потім підійшов до мене й тихо покликав: «Надько! Надько!» Я не обізвалася. Тоді схилився над дітьми, далі важко зітхнув і кудись пішов… Я ще довго не спала, але він не повертався. Думала, подався до тої пройди. Аж рано встаю, бачу: спить на дивані. Будити я його не стала, сам прокинувся. Снідав мовчки, лиш, як уже наївся, подивився на мене. Привітно так подивився. Давно я такий погляд бачила. Подивився, значить, та й каже: «Ну, бувай, Надько. Не поминай лихом». Я сікнулася: «Що, до тої пройди зібрався?» А він спокійно так: «Далі, Надько. Далі…»

Виходило, Геннадій уже звечора знав про знайдені братом крадені речі. Дізнався, безперечно, від Степана. Тут нічого дивного ніби нема: старший Нужний не приховував, що мав розмову з братом, тільки тоді той не зізнався у злочині, а лиш на другий день, у кабінеті Дерев'яного, коли його добре «притисли». Насторожувало інше: куди він ходив уночі — бува, не по ті речі?

— Як воно так: ви буваєте у хліві і не помітили краденого?

Я вже не пам'ятаю, коли там була востаннє. У тій половині хліва — паливо, а зараз літо. Не топимо. Їсти варю на газовій плиті.

— Чоловік останнім часом дома не випивав?

— Він дома ніколи не п'є. Все з дружками.

«Знову питаннячко: звідкіля Степан дізнався, що брат став пригощатися горілкою, коньяком?»

— А хто його дружки?

— Такі ж, як і він, у міжколгоспному комунгоспі працюють обидва, — і назвала їх.

Оті дружки в один голос запевнили: Геннадія хтось оббрехав.


36

З міжколгоспного комунгоспу Павло погнав мотоцикла на міжколгоспний відгодівельний комплекс. Степан Нужний, котрий саме давав розпорядження двом робітникам у засмальцьованих спецівках, заспішив до капітана.

— Здрастуйте, Павле Якимовичу! Здрастуйте! — міцно тиснув руку. — Ви знову до нас. Є якісь новини? Може, знайшли спільників? Він, правда, клянеться, що в нього їх не було, але я тому мало вірю. Знається з п'яницями чи не всього містечка, а від них усього можна чекати. Візьміться за нього гарненько, може, хоч щось із краденого знайдете.

— В міру сил і знань беремося, Степане Пилиповичу. А зараз мені треба дещо уточнити. Якщо є час, то зайдімо до приміщення.

— Ага, краще в приміщення. А то тут, на виду у всіх, якось незручно. Такий сором… І директор та бухгалтер косяться на мене, хоч і я теж постраждав.

Розмовляючи, вони пройшли до кабінету — просторого, на два вікна, з великим столом, застеленим червоною матерією, з портретами на стінах, схемами, графіками. Попід стінами щільно стояли нові стільці.

— Як там, суд скоро буде? — поцікавився Нужний.

— Та ніби вже не так довго ждати. Що треба уточнити деякі деталі, бо для суду потрібна повна ясність, — обережно заговорив Турчин. — Слідство, приміром, цікавить таке: чи відразу ви сказали Дерев'яному, що знайшли в брата крадене?

— Ні. Я, знаєте, був такий знервований, що не міг скласти путньої думки. Та й мучило мене: чи не зібрався хтось із хворої голови зіпхнути на здорову — підкинув крадене?

«Якщо вірити дружині твого брата, а підстав таких, щоб не вірити, у мене нема, то не дуже ти, чоловіче, був знервований», — відзначив про себе Павло.

— Отож я вирішив спочатку поговорити з братом. Закликав його до себе ось у цей кабінет і став обережно вивідувати. Він втямив, до чого я хилю, і став рогом: нічого, мовляв, про квартирні крадіжки не знаю. Ти що, думаєш, я злодій? Та я тобі за таке морду поб'ю! Я йому: мовляв, якщо не ти, то дружки твої, п'яниці. А ти їм ключі діставати допомагав. Ну, він тут і психонув, розкричався. Тоді я сказав, аби йшов і подумав гарненько над нашою розмовою. Коли надумається, як бути, хай прийде і скаже. Та він не прийшов.

— Виходить, ви того дня з ним більше не зустрічалися?

Нужний замислився, хоч ніби й не було чого: минуло не так багато часу, щоб забулося.

— Стрічалися, тільки пізнього вечора. Сам приплентався до моєї хати, аби переконати, що він не злодій.

— Ви з ним розмовляли наодинці чи в присутності дочки або дружини?

— Наодинці. Я ще сподівався на чудо і не хотів усе виносити на люди.

— Ви його пригощали?

— Трохи. Сподівався, коли підіп'є, то розкриється. Мені чомусь здавалося: якщо сам не обікрав, то дружки його попросили переховати, думали, другий раз із обшуком не підуть. Скажу правду, тільки прошу не видавати мене: я не дуже вірю тій байці з перснем. Украв. А що сестра сказала тоді так, то — щоб сорому позбутися. Тепер от відчуваю, як-то важко все теє перенести. Так що придивіться до Губенка. Може, і його що раз обшукати. Не може того бути, щоб стільки багатства за такий малий час пропили, розпродали…

«Обшукати… А чи не підкинули і йому краденого, щоб було надійніше, правдивіше? А коли сказали Губенкові, щоб пошукав

1 ... 94 95 96 ... 129
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полуничний сезон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Полуничний сезон"