Читати книгу - "Безтурботний, Ю. Несбе"

— і вбити. Щоправда, таке траплялося рідко. Навіть найзатятіші злочинці зазвичай губилися, побачивши озброєних людей у масках, які вривалися до них без жодного попередження. Коротше кажучи, вони застосовували ту ж тактику, що і банківський грабіжник.

Волер привів себе в повну готовність і кивнув одному зі своїх колег, який злегка торкнувся дверей кісточками пальців. Щоб потім у протоколі можна було відзначити, що спершу вони постукали. Волер вибив стволом автомата скло в дверях, просунув руку всередину й одним рухом відімкнув замок. Увірвавшись в квартиру, він видав дикий крик. Чи то це був явний звук, чи то перший склад якогось слова озброєних людей в масках, він і сам не розібрав. Він знав тільки, що так само вони з Йоакимом кричали в той момент, коли запалювали ліхтарики.

— Це ж картопляна клепка, — здивувалася Майя, взяла тарілку і докірливо поглянула на Харрі. — А ти навіть не доторкнувся.

— Вибач, — відповів Харрі, — їсти зовсім не хочеться. Передай привіт кухареві й скажи, що він не винен. Цього разу.

Майя від душі розсміялась і попрямувала у бік кухні.

— Майє…

Вона поволі обернулася. Щось у його голосі й інтонації підказало їй, що буде далі.

— Принеси пивця, будь ласкава.

Майя пішла далі на кухню. «Це не мені вирішувати, — подумала вона. — Я всього лише офіціантка. Не мені це вирішувати».

— Що сталося, Майє? — запитав кухар, дивлячись, як вона викидає в сміттєвий бак приготовану ним страву.

— Це не моє життя, — сказала вона. — Його життя. Цього Дурня.

Телефон у кабінеті Беате тоненько запищав, і вона зняла слухавку. Спершу вона чула якісь голоси у відділенні, сміх і дзвякання келихів. Потім у слухавці пролунав голос:

— Я не перешкодив?

Лише мить вона сумнівалася: щось чуже здалось їй у його інтонації. Але дзвонити їй міг тільки він.

— Харрі?

— Чим займаєшся?

— Я… вивчаю деталі на відео в Інтернеті.

— Що, вони вивісили запис пограбування в Гренсені в мережі?

— Так-так, але…

— Мені треба дещо сказати тобі, Беате. Арне Албу…

— Чудово. Але почекай, вислухай спершу мене.

— Голос у тебе якийсь стривожений.

— А я і справді тривожусь! — Крик її немов розірвався у слухавці. Потім, уже спокійніше, вона додала: — Вони вирушили за тобою, Харрі. Я спробувала подзвонити й попередити тебе, коли вони звідси виїхали, але ніхто не відповів.

— Про що ти говориш?

— Том Волер… у нього ордер і санкція.

— Що-що? Ордер на мій арешт?

Тільки тепер Беате зрозуміла, чому його голос спершу здався їй чужим. Він був напідпитку. Вона глитнула:

— Скажи, де ти, Харрі, я приїду й заберу тебе. Тоді ми зможемо оформити добровільну явку. Я поки не знаю точно, про що йдеться, але я хочу допомогти тобі, Харрі. Я обіцяю. Харрі? Не роби дурниць, о’кей? Алло?

Вона залишилася зі слухавкою в руці й чула все ті ж далекі голоси, сміх і дзвякання келихів, а потім чийсь голос мовив:

— Це Майя у «Шрьодера».

— А де…

— Він пішов.

35

SOS

Вігдіс Албу розбудив гавкіт Ґреґора. Краплі дощу стукали по даху. Вона подивилася на годинник. Пів на восьму. Вона, напевно, задрімала. Склянка, що стояла перед нею, була порожня, будинок був порожній, і взагалі тільки суцільна порожнеча й навколо й усередині. Ні, не на це був розрахований її план.

Вона підвелася, підійшла до дверей на терасу і подивилася на Ґреґора. Він гавкав на ворота, вуха і хвіст у нього стояли сторчма. Що ж їй із ним робити? Віддати кому-небудь? Або усипити? Навіть діти не мали ніяких теплих почуттів до цього непосидючого, нервового пса. Так от, план. Вона подивилася на напівпорожню пляшку джину на скляному столику. Пора діставати наступну.

Гавкіт Ґреґора повисав у повітрі. Гав-гав! Арне казав, що нервовий гавкіт пса заспокоює, створює відчуття, що хтось тебе охороняє. І ще він казав, що собаки чують ворогів, тому що той, хто хоче тобі зла, пахне зовсім інакше, ніж друзі. Вона вирішила завтра ж подзвонити ветеринарові, їй набридло доглядати за псом, який починав гавкати щоразу, щойно вона входила до вітальні.

Вігдіс прочинила двері на терасу і прислухалася. Крізь гавкіт Ґреґора і шум дощу пролунало дзвякання дзвінка. Вона встигла провести щіткою по волоссю і стерти пляму від туші під лівим оком до того, як дверний дзвінок — подарунок батьків чоловіка на входини — зіграв звичні три такти «Месії» Генделя. Вона здогадувалася, хто це міг бути. І очікування її не обдурили. Майже.

— Констебле? — запитала вона, щиро подивувавшись. — Який приємний сюрприз.

Чоловік, що стояв на ґанку, промок до нитки, краплі скочувались у нього з брів. Він притулився однією рукою до одвірка й дивився на неї, не відповідаючи. Вігдіс Албу відчинила двері навстіж і знову заплющила очі:

— Може, ввійдете?

Вона повела його до вітальні, чуючи, як позаду хлюпають його черевики. Вона знала: йому подобається те, що він бачить перед собою. Не знімаючи пальта, він усівся в крісло. Вона

помітила, що на оббивці під ним одразу розпливлася мокра

пляма.

— Як щодо склянки джину, констебле?

— А «Джим Бім» у вас є?

— Немає.

— Гаразд, тоді й джин згодиться.

Вона принесла кришталеві келихи — весільний подарунок свекра і свекрухи — і налила собі й Харрі.

— Прийміть мої співчуття, — сказав поліцейський і подивився на неї червоними блискучими очима, з чого вона дійшла висновку, що він уже добряче випив сьогодні.

— Дякую! — сказала вона. — Вип’ємо!

Зробивши ковток, Вігдіс помітила, що він спустошив келих наполовину. Вона вертіла в руках свій келих, коли він раптово вимовив:

— Це я позбавив його життя.

Вігдіс мимоволі торкнулася перлової нитки, що висіла в неї на шиї, — «уранішнього дару»[45].

— Я не хотів, аби справа цим закінчилася, — пояснив він, — але діяв безглуздо й необережно. Це я вивів на нього вбивць.

Вігдіс поспішила піднести келих до губ, аби він не помітив, що вона готова розреготатися.

— Тепер вам це відомо.

— Тепер мені це відомо, — прошепотіла вона. їй здалося, що у нього в очах промайнуло здивування.

— Ви говорили з Томом Волером, — скоріше із ствердною, ніж із запитальною інтонацією сказав Харрі.

— Це той сищик, який вважає, ніби він дар божий… ну та гаразд.