Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Опустила голову. — Нехай буде дванадцять крапель, — сказала тихо. — Для впевненості.

В одному жінка мала рацію. Його гнів був холодним. Перетворював кров у венах на кригу, а серце — на шматок замороженого м’яса, який стукотів монотонним ритмом. Емоції сховалися кудись глибоко, поступаючись місцем усвідомленню та невблагальній логіці того, що мало бути зроблене. А це означало ще одне…

— Вона мусить попросити мене.

Обидві підвели голови й подивилися на нього. Розпач і біль надали їм ідентичного виразу, й тепер вони справді виглядали як матір і донька.

— Що? Хте? — запитали одночасно.

— Ви, зеехійки, за багато років виробили певну репутацію. Вона має попросити мене про отруту. Інакше за кілька місяців я можу отримати отруйну стрілу. Я знаю закони зеехійської родової помсти. І не бажаю бавитися в це, — він звів долоню, стишуючи молоду жінку, яка намагалася щось промовити. — І вона повинна сказати, де копія Меча.

Дівчина розкрила уста, в злодія засвербіло між лопатками.

— Стій! — крикнув він.

Витягнув пляшечку перед собою, тримаючи її двома пальцями.

— Якщо я відчую, що ти прикликаєш Силу, то жбурну її.

Уся трійця завмерла. Він почав рахувати подумки. Один, два, три…

Прикута до Меча зеехійка раптом пирхнула коротким сміхом. Він мало не кинув пляшечку.

— Я ж казала — крига. І світ валитиметься, а ти навіть не кліпнеш. Ауфаран’дл боурандек оуроль, Аонель.

Її донька зігнулася із обличчям, спотвореним стражданням.

— Нео, — прошепотіла.

— Ауфаррідл діхм еквуріель. А’н терлловоанн фоок’т белл.

— Наалее фееквурелл…

— Дааі! Ауфарарідл!

— Ти вперта, Аонель, — пробурмотіла старша жінка. — Точно як я.

Дівчина розплакалася.

— А’н, я не хотіла. Думала, що ми вкрали квуреентанль Меч. Що обміняємо його на Наалее. Я втратила двох альранд’лп, щоб його здобути. І для чого? Щоб цей аррду’нс став твоїм аквурделлим’сі Нео! А’н темдлл кву аквурделлимсердль!

Старша залишилася невблагальною.

— Попроси його або ж вийди.

— Еллданвее…

— Досить! Я не маю часу. Попроси його!

Аонель нарешті зламалася. Панцир різкості й відваги зник, відкриваючи м’яке нутро. Молода дівчина в розпачі, яка мала просити когось про отруту для власної матері. Альтсін дивився на дві сльози, що стікали по її щоках і… не відчував нічого. Крига досі тримала його в обіймах, і він був дуже вдячний їй за це.

— Чи… — вона затнулася, не дивлячись йому в очі. — Чи тфоя рука феен’дд двежі до Дому Сну дее еллданвее?

— Так. Моя рука відчинить ці двері, — він подав їй пляшечку. — Нехай її стежка буде широкою.

Він відійшов. На цю мить його роль скінчилася. Майже.

Він дивився, як дівчина підходить до матері, обіймає її, хоче притулити. Бачив, як руки старшої жінки натягують ланцюги в даремній спробі відсторонити ті обійми. Обидві шепотіли щось одна одній: гаряче, швидко, здушеними голосами, перекидаючись словами, яких він не знав. Аонель торкалася пальцями обличчя матері, водила по ньому, наче намагаючись читати й запам’ятовувати карту болю, вирізану в зморшках запалих щік і в шрамах на голові. Не бачив, чи дівчина плаче — для нього це було неважливим. Розвернувся спиною до цієї сцени, відчуваючи раптову ніяковість. Його вени досі наповнювала крижана лють, він бачив усі подробиці неймовірно виразно: чорне каміння стін, заправку між ними, свою тінь, відкинуту світлом смолоскипа. Шепіт за спиною стих, він почав поволі рахувати.

Перш ніж дійшов до тридцяти, почув здавлений схлип. Молодша плакала, обіймаючи старшу.

— Нео іре’ннет еллданвее… нео…

Він підійшов до неї, витягнув пляшечку з руки.

— Немає часу на бабські плачі, — гарикнув. — Жерці можуть повернутися будь-якої миті.

Він відірвав її від матері й грубо пихонув у бік виходу.

— Почекай там.

Вона перемінилася в одну мить, її лице перекосила лють. Просичала щось, що мало бути прокльоном. Потягнулася до пояса.

— Вент’г, — сказала старша. — Йди, Аонель, зачекай за дверима.

— Ценн…

— Іди! Він має рацію, у вас немає стільки часу.

Дівчина ніби змаліла, опустила голову, почала тремтіти. Злодій дивився, як вона йде в бік дверей і зникає в темряві.

— Скільки там мало бути? Дванадцять крапель?

Він і сам здивувався спокою в своєму голосі.

— Так, — прикута жінка підвела голову. — Дванадцять.

По четвертій вона закрила рота.

— Твоя рука… — прошепотіла. — Якщо ти поранився об це лезо, жоден цілитель не допоможе тобі. Рани, завдані цією зброєю, не гояться.

— Подивимося, — буркнув він.

Вона звернула до нього обличчя.

— Знаєш, ти вже давно міг піти собі з цього льоху. Милосердя… співчуття… незважаючи на кригу, — вона усміхнулася майже смутно. — Моя донька не настільки сильна, як вважає. І той тягар, який ти щойно зняв з її плечей, зламав би її, наче суху тростину… Я маю тобі подякувати… Аби хтось мені сказав…

Він обережно поклав пальця на її вуста.

— Я знав декого, хто казав, що бабам лише смерть закриває рота, — прошепотів.

Вона коротко розсміялася.

— Ти маєш рацію, — якусь мить вона, здавалося, зосереджується. — Ваші алхіміки вмілі у своєму мистецтві… Здається, я впізнаю деякі складники. Дванадцять крапель — цього буде навіть забагато.

Відкрила рота.

— …п’ять, шість, сім… — рахував він краплі, що падали, концентруючись на кожній, аби лише не дивитися в її обличчя. — …одинадцять, дванадцять. Досить.

— Так, тепер піде швидко. Твоя долоня…

— Це моя проблема.

— Руків’я Денґотааґа. Передає оздоровчу силу тому, хто за нього тримає. Лише воно може тебе вилікувати. Це такий, — вона завагалася, — прощальний подарунок зеехійської відьми. І ще… коли я відійду, пута розійдуться, жерці це відчують… і прийдуть, щоби забрати тіло… У вас буде небагато часу…

Нею шарпнуло, вигнуло уперед так, що аж затріщав хребет.

— Йди звідси… — простогнала крізь стиснуті зуби. — Не дивися…

Він відвернувся та вийшов. Відчув перші дрижаки — крига почала виходити назовні, а це означало, що скоро цей панцир припинить його оберігати. Знав, що картинка розіп’ятої на руків’ї Меча жінки, що конає від отрути, яку він їй дав, переслідуватиме його до кінця життя. Вишкірився до темряви. В такому разі треба вирішити ще одну справу.

* * *

Він знайшов її в кутку під дверима, що вели до фальшивої скарбниці — скручену, тремтливу постать, що притулилася до залізної плити. Глянув на вполовину відсунутий засув.

— Вона хотіла піти одна і не просила, щоб ти її супроводжувала.

Міг не додавати: «І я — теж».

Вона кинула на нього порожній погляд.

— Ми маємо йти, дівчино, — крига почала танути, й Альтсін впіймав себе на тому, що до болю стискає щелепи. — Ми маємо вийти звідси й почекати в головній кімнаті.

Вона дивилася на нього так, наче щойно вийшла з курильні анесху. Ворухнула губами.

— Вийти?