Читати книгу - "Зібрання творів"

угруз,

з семи небес упав сторч головою.

А справді десь є небо над тобою —

за кучугурами камінних друз?

А світло — ще народиться колись

у серці пітьми, в тускних грудях ночі?

Засвітяться сонця, як вовчі очі

у судну днину. Але — стережись!

* * *

Так ми відходимо, як тіні,

і мов колосся з-під коси,

в однім єднаєм голосінні

свої самотні голоси.

Не розвиднялось, і не дніло,

а в першу пору половінь

завирувало, задудніло,

як грім волання і велінь.

Оце післав Господь наслання!

Вогненним подихом війне —

і ув оазі безталання

нас тлумить, підминає, гне.

Народжень дибиться громаддя

з торосів вікових страстей —

і знов синодиком смертей

утверджується самовладдя.

Та віщуни знакують долю:

ще роздойметься суходіл —

і хоч у прірву, хоч на волю

пірвешся із останніх сил.

Тобі не буде опочину.

Об обрій погляд свій оббий —

і видивиш свою країну

в тяжкій короні багряній.

* * *

Ждання — витратне. Ти — пунктир смертей

душі живої. Спекайся чекання

і глянь відважно в померк існування,

котре на нас ані зведе очей.

Чого ж ти варт без рятівних подоб,

живих конань, що в піжмурки з тобою

воліють гратись? Прихистись — бідою,

прикрий добою свій порожній лоб.

Чого ж ти варт, згубивши машкару,

що панцирем холодним біль студила.

Тепер душа втікає твого тіла,

спрожогу в тілі роблячи діру.

* * *

Ту келію, котра над морем

(гуде басове жалюзі),

ми, смертній віддані жазі,

очима нетерпляче борем.

А за вікном — крізь чадний гуд,

крізь пугача ощадні крики —

твій шанталавий, без’язикий

твій недорікуватий люд.

Пустеля. Спогади. І дух

морських лагун і риболовлі.

Такий театр — на безголов’ї —

аж пір’я сиплеться, аж пух!

Гуде басове жалюзі,

йде репетиція страждання,

прем’єра самопочезання.

І досвіт сонця наразі —

немов божественне наслання!

* * *

Вже вечір тіні склав у стоси,

за обрій котиться курай,

і дальні пахнуть сінокоси,

і дальній пахне рідний край.

Ще пахне сонцем біла стежка,

медами пахне сон лугів,

і пахне юністю мережка

червоно-чорних поликів.

Кімната пахне ще духами

твоїми. Але ніч руда

уже чатує біля брами.

Голосить голосна Біда.

Муругий кінь іржить на зорі,

в голодні висі виє вовк,

а ти в тісному коридорі

проносиш начування шовк.

Так часто цокотять обчаси,

так часто серце стугонить.

І — закінчились баляндраси.

І в гніві кров хмільна кипить.

* * *

Знову друзів додому веду —

напівщирі, напівнезнайомі.

Повсідались на житній соломі,

на трипільському сонці в саду.

Потім пісню сумну заведу,

як пітьмою укриє крайнеба.

Як судилося нам, так і треба —

упізнай у собі галайду.

А насунуться спогади — хвощ

під чиєюсь хитнеться рукою.

Ой і хороше! Над головою

цілосвітній збирається дощ.

Запарує вода в казанку.

Обібравши картоплю і рибу,

ми наваримо юшки — і з хлібом

посьорбаємо в прохолодку.

Що то шкода — цибулі чортма

і не буде чим-небудь затерти…

Ані жити немає, ні вмерти,

ані вільно дихнути нема!

Тільки сіль, і вода, і житняк,

і світанок, і ніч, і стозора

небезпека, і сонна і хора

ця душа — вирушає успак!

…Часником натираєм коржі —

от і збилась життєва оскома.

Золота припахає солома.

І — пороснула кров по ножі.

* * *

Жовтава більше, ніж зелена,

прокільчується вже трава.

Росте і тягнеться до мене,

аби зродити ці слова.

Забутий більше, аніж знаний,

мені відкрився білий світ,

де піє півень, сонцем п’яний,

так хвацько скочивши на пліт.

А дума-думочка сокоче —

курчатком жовтим в шпориші.

Душа зродилась. Жити хоче.

А глузд шепоче: не спіши.

Все, що намріялось, — то дивна

дивниця — й тільки. Адже ти

спізнав, що сон і світ — зарівна

ворушать стебла самоти.

* * *

Горобчик цвіркнув на бантині.

І плиски білоногий злет,

і сніг останній — синій-синій,

і перегуда-очерет.

Шпаків трикутники любовні

коло шпаківень, до осик

ув’язаних. І очі, повні

од сяйва сонця. Й зичний скрик

ген з-за обтятої діброви —

людей, дерев ачи води?

І перше мукання корови

і рання прорість лободи —

добірне зерня заронило

у ярну душу. Прорости ж,

аби заколосилось тіло,

діждало взятися у спиж.

* * *

Ніч — хай буде тьмяніша за темну.

День — хай буде ще чорніший за ніч.

Хай проллється нам — твоє потаємне,

в сяйві ласки — найсвітліше з облич.

Хай пробуде в віках — десниця твоя простерта

багряна твоя тога і голубий хітон.

Треба славно, раз судилося вмерти —

перебути вік свій, а не покон.

Треба щедро — серцем одним, устами

ледь розпуклими — розпелюстити втіхи гін,

всевідради! Сонце бо йде — за нами.

Набирай же — свій смертельний розгін.

Треба щиро — день за днем перебути.

Треба ніжно — вилоскотати шал

серця! Треба виринути зі скрути,

як із рури — срібногорлий хорал.

Хай багаття вигорить геть на порох,

д’горі зійде весь голубиний дух —

спогадає і нерозумний ворог

спогадає і незбагненний друг.

* * *

Зачервоніє горобина,

птахи у вирій відлетять,

і ладо, ластівка, дружина