Читати книгу - "Макбет"

до могили. Особливо, коли в їхній смерті є і твоя вина.

— Дивно, що провина таврує людину на все її життя, а честь і слава швидко минають.

— Зараз ти, Макбете, висловився, як той, хто добре знає, що таке провина.

— Можу зізнатися просто зараз, що я вбив найближчу і найдорожчу мені людину, Тортеле.

— Мер зупинився й ошелешено поглянув на Макбета.

— Що ти сказав?

— Сказав, що вбив свою матір. Вона померла, народжуючи мене. Ходімо, не затримуймося.

— А твій батько?

— А батько подався в моряки, щойно дізнався, що мама завагітніла. І більше його ніхто не бачив. Я зростав у сиротинці. Разом із Даффом. Ми жили з ним в одній кімнаті. Але ти, Тортеле, мабуть ніколи не бачив кімнати в сиротинці, вгадав?

— Та ні, бачив. Мені доводилось урочисто відкривати один чи два сиротинці.

Вони вийшли на сходи собору, де їх зустрів сильний північно-західний вітер. Макбет побачив, як труна з тілом Дункана небезпечно нахилилася, коли носії зійшли зі сходів на гравійну доріжку.

— Та отож, — мовив Тортел. — Море теж є одним із можливих шляхів втечі.

— Критикуєш мого батька, Тортеле?

— Ні ти, ні я його не знали. Я просто кажу, що на морі їх повно — чоловіків, що тікають від відповідальності, яку поклала на них природа.

— Тому такі чоловіки, як ми з тобою, Тортеле, мають брати на себе ще більшу відповідальність.

— Саме так. То що ти вирішив?

Макбет прокашлявся.

— Гадаю, що задля блага міста буде краще, якщо старший комісар залишиться старшим комісаром і підтримуватиме добрі стосунки з мером, тісно з ним співпрацюючи.

— Мудрі слова, Макбете.

— Звісно, за умови, що ця співпраця даватиме реальні результати.

— Ти про що конкретно?

— Про те, що ходять чутки, начебто «Обеліск» під покривом казино налагодив бізнес на проституції і надає незаконні кредити деяким гравцям.

— Перше звинувачення досить старе, друге — нове. Але, як тобі відомо, до джерел таких чуток дістатися непросто, тому чутки так і лишаються чутками й ні до чого конкретного не приводять.

— Я маю конкретні підозри стосовно щонайменше двох гравців і впевнений, що, застосувавши до них ефективні методи допиту та пообіцявши амністію, зможу встановити: надавав їм «Обеліск» кредити чи ні. А після цього комісія з гральних закладів та казино, ймовірно, змушена буде закрити цей заклад, якщо встановлені порушення виявляться масштабними.

Мер помацав своє найнижче підборіддя.

— Ти хочеш сказати, що треба закрити «Обеліск» в обмін на твою відмову балотуватися?

— Я хочу сказати лише те, що політичні й адміністративні керівники міста мають послідовно втілювати в життя закони та правила. Якщо вони не хочуть, аби запідозрили, що їх утримують ті, хто цих законів та правил дотримуватися не бажає.

Мер поцокав язиком. Наче дитина, яка смакує оливку, подумав Макбет. Той харч, який не кожному до смаку.

— Гадаю, тут не йдеться про цілу низку можливих порушень, — промовив задумливо Тортел, немовби звертаючись до самого себе. — До того ж, як я вже сказав, до джерел таких чуток дістатися непросто. Це забере певний час.

— Тривалий час, — мовив Макбет.

— Я підготую комісію, повідомивши, що очікується певна інформація, яка може призвести до необхідності закриття казино. А де, до речі, Леді? Пригадується, що вона з Дунканом…

— На жаль, Леді захворіла. Ненадовго.

— Зрозуміло. Передай привіт і побажай їй якнайшвидшого одужання. Мабуть, треба підійти й висловити сім’ї співчуття.

— Ти йди перший. А я слідом.

Макбет дивився, як Тортел протупотів сходами вниз і вхопив руку місіс Дункан обома долонями, дивився, як він ворушив губами, схиливши голову в найглибшому співчутті. Тортел і справді був схожим на черепаху. Раптом йому пригадалося те, що сказав мер. Про чоловіків-утікачів, яких повно на морі.

— Все в порядку, сер? — спитав Сейтон. Він чекав надворі. Сказав, що терпіти не може церков, і це було добре: ті, хто хотів би помститися старшому комісару, навряд чи зайшли б усередину.

— Ми перевірили всі пасажирські судна, які вийшли з міста, — зазначив Макбет, — а чи подбав хтось про перевірку решти суден?

— На предмет «зайців»?

— Так. Або просто людей, які отримали роботу на борту.

— Ні, про це ми не подумали.

— Розішліть детальний опис Даффа всім кораблям, які вийшли з нашого порту, починаючи зі вчорашнього дня.

— Слухаю, сер. — Долаючи одним кроком по дві сходинки, Сейтон зник за рогом.

Мередіт. Мередіт більше не було. Але шрам у його серці існував і досі. Проте Макбет не збирався йти на її похорон. Бо для нього Мередіт не існувало вже давно — так давно, що він уже й забув, якою вона була. Так давно, що вже не пам’ятав, яким був тоді він сам.

Макбет переніс вагу з однієї ноги на іншу і відчув, як тканина тернулась об його стегно, відчув запах мокрої вовни. І мимоволі здригнувся.

27

Дафф стояв у камбузі, роздивляючись чоловіків у їдальні. Вони вже пообідали й тепер сиділи, стиха перемовляючись, підкурюючи цигарки й попиваючи каву. Лише один із них — Гатчінсон — сидів сам-один. Великий, тілесного кольору, пластир на його чолі свідчив тим, хто не був присутнім при сутичці, про той прочухан, якого він вхопив. Гатчінсон вдавав, ніби про щось зосереджено думає, вертячи в руках самокрутку, але актор з нього був нікудишній, тож видно було, що він у повному розпачі.

— Завтра швартуємося, — сказав стюард, підкуривши й собі цигарку і прихилившись до газової плити. — Ти швидко вчишся. Ще на одну ходку лишитися не хочеш?

— Прошу?

— Ще на один рейс не залишишся?

— Ні, — відповів Дафф, — але дякую, що поцікавився.

Стюард знизав плечима. Дафф побачив, як чоловік, що запізнився на обід, пройшов, балансуючи зі своєю тарілкою супу, до столу, де сидів Гатчінсон, підняв голову, побачив механіка і швидко протиснувся до тих, хто сидів за людним столом. Дафф зауважив, що Гатчінсон це помітив: він отетеріло закліпав очима і ще більше зосередився на своїй акторській грі, вдаючи, що йому байдуже.

— Чи не лишилося, часом, учорашніх сирних пирогів?

Дафф обернувся. Це був старший механік; він завмер на порозі з виразом надії на обличчі.

— Зачекай, — відповів Дафф. — Я начебто загорнув учора невеликий шматок. — Він зайшов до холодильної кімнати, знайшов там тарілку, загорнуту у фольгу, і повернувся. Подав її старшому механіку. — Тільки він холодний.

— Це добре, — відповів старший механік, облизуючись. — Я люблю холодні пироги.

— Тут одна штука…

— Яка?

— Гатчінсон…

— Гатч?

— Так. Він якийсь… пригнічений. Мені тут пригадалося те, що сказав учора капітан. Мовляв, Гатчінсон — непоганий механік. Це правда?

Старший механік схилив