Читати книгу - "Поштова лихоманка"

чи що не можуть. 

Ключиця дочитав. Потому він видобув носовичка і стер те зелене, що почало з’являтися на об’єктиві омніскопа, чим би там воно не було. Почувся неприємний звук. 

Він нервово зиркнув через розмазаний бруд. 

— Пане, все гаразд? Я ж не матиму проблем, га? — спитав він. — Саме зараз, коли, здається, я майже розшифрував шлюбні пісні гігантських молюсків... 

— Дякую, професоре Ключиця: ви проробили велику роботу. Цього достатньо, — холодно сказав Архіректор Ридикуль. — Заберіть пристрій, пане Впертонзе. 

На обличчі Ключиці відбилося полум’яне полегшення — і тут омніскоп погас.  

— Пане Поні, чи не ви є головним інженером «Великого шляху»? — спитав Ветінарі, перш ніж присутні знову заговорили. 

Інженер, раптово ставши центром всезагальної уваги, позадкував, відчайдушно розмахуючи руками. 

— Будь ласка, ваша високосте! Я простий інженер, я нічого не зна... 

— Прошу вас заспокоїтися. Ви чули, що душі загиблих продовжують мандрувати «Шляхом»? 

— О, ваша високосте, так. 

— Це правда? 

— Ну-у-у, гм... — Поні зацьковано роззирнувся. 

Він мав свої рожеві папірці, за допомогою яких міг би довести, що лише намагався привести справи до дії — але саме зараз йому могла допомогти тільки правда. І він вдався до правди. 

— Не знаю, як це все працює, та... часом, коли чергуєш у вежі вночі, і щитки тріскотять, і вітер виє у снастях, ну, тоді можна в це й повірити. 

— Якщо я не помиляюся, є й така собі традиція Повернення додому? — спитав Ветінарі. 

Інженер здивувався. 

— Та є, ваша високосте, але... — Поні відчував, що має сказати щось реалістичніше, от тільки геть не вірив в силу слова, — на час передачі повідомлення Лінію було вимкнено, і я не розумію, звідки взялося це... 

— Хіба що його відправили мерці? — завершив Правитель. — Пане Поні, для порятунку власної душі, а не в останню чергу й тіла, ви вирушите зараз до Вежі на Кургані, під конвоєм одного з офіцерів командора Ваймза, і звідти передасте всім іншим вежам певну семаграму. Ви накажете зібрати всі записи, які, я так гадаю, називаються у вас барабанними стрічками, по всіх вежах «Великого шляху». Наскільки я розумію, такі записи фіксують зміст усіх ретрансльованих повідомлень, і швидко підмінити їх неможливо? 

— Ваша високосте, це займе цілі тижні! — запротестував Поні. 

— Тоді вам краще розпочати якнайшвидше, — вказав Правитель Ветінарі. 

Пан Поні, який раптово зрозумів, що чим далі він наразі виявиться від Анк-Морпорка, тим краще це позначиться на його самопочутті, кивнув і промовив: 

— Ваша правда, ваша високосте.  

— «Великий шлях» тимчасово зачиняється, — додав Правитель Ветінарі. 

— Це приватна власність! — вибухнув Зеленм’яс. 

— Так я ж тиран, забули? — майже весело сказав Ветінарі. — Але, не сумніваюсь, аудит допоможе хоч би частково внести ясність у цю сповнену загадок історію. Однією з таких загадок, до речі, є відсутність у цьому приміщення Хаббара Злотного.  

Усі роззирнулися. 

— Можливо, пригадав, що має іншу зустріч? — припустив Ветінарі. — Гадаю, він не так давно втік. 

До членів ради директорів «Великого шляху» дійшло, що їхнього голови немає — а от вони, що набагато гірше, є. Вони збилися докупи. 

— А чи не можемо ми, гм, ну, обговорити цей момент у приватному порядку, ваша високосте? — запропонував Зеленм’яс. — Боюся, Злотний був у спілкуванні не найкращим. 

— Не командний гравець, — погодився Мускат. 

— Хто? — спитав Крадько. — Що це за місце? Хто всі ці люди? 

— Практично ніколи нічого нам не пояснював... — пожалівся Зеленм’яс. 

— Нічогісінько не пам’ятаю... — поскаржився Крадько. — Мене допитати не можна, вам будь-який лікар підтвердить... 

— Гадаю, від імені всіх нас можу запевнити, що ми весь час підозрювали його в... 

— Нічого в пам’яті, ну взагалі. Нічогісінько... Що це в мене з пальцями... хто я...  

Правитель Ветінарі роздивлявся раду директорів на п’ять секунд довше, ніж це було б для них комфортно, тихо постукуючи себе по підборіддю руків’ям ціпка. Потому ледь помітно посміхнувся. 

— Ясно, — промовив він. — Командоре Ваймз, гадаю, утримувати тут цих добродіїв і далі було б надто жорстоко. 

Щойно обличчя перед ним розпливлися в усмішках надії — найбільшого з усіх скарбів, — він додав: 

— По камерах їх, командоре. Якщо не складно — по окремих камерах. Я поговорю з ними вранці. А якщо до вас у їхніх інтересах зазирне пан Підступп, перекажіть йому, що я хотів би перекинутися з ним слівцем, гаразд? 

Це пролунало... чудово. Поки всі гомоніли, Мокр рушив до дверей — і майже досягнув їх, коли крізь гамір, як ніж, прорізався голос Правителя: 

— Вже йдете, пане Губперук? Будь ласка, зачекайте хвилиночку. Я вас підкину до вашого славетного Поштамту. 

Якусь мить — невловиму частку секунди — Мокр міркував, чи не побігти. І не побіг. А сенс? 

Коли й Правитель Ветінарі рушив до виходу, присутні квапно розступилися; за ним зімкнулася Сторожа. 

Хай там як, кожен має свободу зіткнутися з наслідками своїх дій. 

Коли карета рушила, Патрицій відкинувся на спинку шкіряного сидіння. 

— Дивний вечір, пане Губперук, — промовив він. — Серйозно, дивний. 

Як і нещодавно випалий з реальності пан Крадько, Мокр зрозумів, що його майбутнє залежить від того, як мало він скаже. 

— Так, ваша високосте, — сказав він. 

— Цікаво, чи скоро той інженер виявить, що та дивна семаграма потрапила на Лінію через руки живої людини? — вголос поцікавився Ветінарі. 

— Не знаю, ваша високосте. 

— Не знаєте? 

— Ні, ваша високосте. 

— А, — сказав Ветінарі. — Ну що ж, мертві вміють розмовляти, це не секрет. Іноді. Спіритичні сеанси, все таке. Хто сказав, що медіумом не може бути семафорна вежа?  

— Не я, ваша високосте. 

— Я так бачу, вам подобається ваша нова робота, пане Губперук. 

— Так, ваша високосте. 

— Чудово. З понеділка до ваших обов’язків входитиме управління «Великим шляхом». Компанія переходить у власність міста. 

Ну от тобі й майбутнє недалеке щастя... 

— Ні, ваша високосте, — сказав Мокр. 

Ветінарі здійняв брову. 

— А є вибір, пане Губперук? 

— Це справді приватна власність, ваша високосте. Компанія належить сім’ї Любесерце та іншим, хто її створив. 

— Ой, як цікаво все обертається, — зауважив Ветінарі. — От тільки, розумієте, проблема в тому, що вони не тямили в бізнесі, а лише в механізмах. А то б вони наскрізь побачили Злотного. Свобода успіху й свобода поразки нерозлучні. 

— Їх обікрали через обрахунок, — заперечив Мокр. — «Знайди даму» в гросбухах. Вони не мали шансів. 

Ветінарі зітхнув. 

— Не дуже й вигідну угоду ви мені пропонуєте, пане Губперук. 

Мокр, який зеленого уявлення не мав, що пропонує якусь там угоду, промовчав.  

— Ох, ну гаразд. Питання власності залишиться відкритим, доки ми не розкопаємо всі огидні деталі цієї оборудки. Але загалом я мав на увазі, що від функціонування «Шляху» залежить життєво важливий дохід дуже багатьох людей. Ми повинні щось зробити вже просто з гуманістичних міркувань. Дайте цьому лад, Поштмейстере. 

— Та мені би встигнути Поштамту дати лад! — запротестував Мокр. 

— Щиро на це сподіваюся. Але, як підказує мій досвід, найкращий спосіб досягти успіху — це доручити справу зайнятій людині, — повідомив Ветінарі. 

— Коли так, я збираюся продовжити роботу «Великого шляху», — заявив Мокр. 

— Напевне, з поваги до мертвих, — сказав Ветінарі. — Як скажете. О, ваша зупинка.  

Коли візник відчинив дверцята, Правитель Ветінарі нахилився до Мокра.  

— А, і сподіваюся, що до світанку в старій чарівниковій вежі вже