Читати книгу - "Учень убивці"

яких тут уже не було з десяток років. Як Чейд і підозрював, я був у поганому стані й спочатку лише біг разом зі старим псом. Але за декілька днів ми набралися сил, а Леон навіть піймав для мене кілька кроликів. Тепер, коли Барріч прогнав мене, я міг користатися Вітом, коли завгодно. Але я давно помітив, що, попри спілкування з Леоном, між нами не було зв’язку. Він не завжди слухався мене і навіть не завжди довіряв. Якби він був цуценям, то я впевнений, що ми прив’язалися б одне до одного. Але це був старий пес, відданий Веріті до кінця своїх днів. Віт не давав влади над тваринами, він лише дозволяв зазирнути у їхні життя. Тричі на день я піднімався крутими звивистими сходами, щоб умовити Веріті поїсти та перекинутися кількома словами. Іноді це нагадувало розмову з дитиною або старезним дідом. Подеколи він запитував про Леона та про новини в замку. Вряди-годи я відлучався на кілька днів, виконуючи інші завдання. Зазвичай він цього не помічав, але одного разу після тієї вилазки, де мене поранили, Веріті спостерігав, як я незграбно складаю порожні тарілки на тацю, і промовив:

— Уявляю, як вони сміються у свої бороди, дізнавшись, що ми вбиваємо власний народ!

Я завмер, шукаючи відповіді, бо гадав, що лише Шрюду і Чейду відомо про мої завдання. Але погляд Веріті знову затуманився, і я промовчав.

Сам не помічаючи цього, я почав змінювати все навколо Веріті. Одного разу, поки він їв, я позамітав у кімнаті, а ввечері приніс мішок очерету і трав. Я боявся потривожити його, але недарма Чейд навчив мене тихо пересуватися. Я працював мовчки, тому Веріті не помічав моїх візитів. Але тут стало затишніше, а цвіт верверії вкупі з травами на підлозі освіжив кімнату. Одного разу Веріті задрімав у своєму кріслі з твердою спинкою. Я приніс йому подушки, якими він не користався кілька днів. Але якогось дня я побачив, що він розклав їх на власний розсуд. У кімнаті майже не було меблів, але, гадаю, Веріті це було потрібно, щоби повністю зосереджуватись. Я приносив йому лише найпростіші предмети для затишку: не гобелени чи килими, не вази з квітами і не дзвіночки, які дзеленчать на вітрі, а чебрець, щоб вилікувати його головний біль. Одного дощового дня я приніс Веріті ковдру, щоб він не змерз біля відчиненого вікна і мав захист від дощу.

В той день я застав його сплячим у кріслі. Він узагалі не рухався і нагадував мерця. Я поправив ковдру, наче він був хворий, і поставив перед ним тацю, але не знімаючи накривки, щоб їжа не вистигала. Я сів на підлозі біля його стільця, сперся на одну з вільних подушок і вслухався в тишу. Сьогодні було спокійно, попри літній дощ, який шумів за вікном, і спорадичні пориви вітру. Напевне, я задрімав, бо прокинувся від того, що Веріті поклав руку мені на голову.

«Хлопче, тобі що, наказують за мною стежити, навіть коли я сплю? Чого вони бояться?»

«Не знаю, Веріті. Мені говорять лише носити тобі їжу і назирати, щоб ти поїв. Більше нічого».

«А ковдри, подушки, глечики із запашними квітами?»

«Це я сам, принце. Не можна жити в такому занедбанні».

В цю мить я усвідомив, що ми не говоримо вголос. Я випрямився і подивився на Веріті.

Здається, він теж прийшов до тями й посовався у своєму незручному кріслі.

— Нехай буде благословенним цей шторм, що дозволив мені заснути. Я приховав його від трьох піратських кораблів, а тих, хто дивився на небо, переконав, що це не більше, аніж літня буря. Тепер вони гребуть і вдивляються крізь дощ, намагаючись не збитися з курсу. А я можу поспати по-людськи. — Веріті зробив паузу. — Пробач, хлопче. Зараз мені іноді зручніше спілкуватися за допомогою Скіллу, аніж просто розмовляти. Я не хотів втручатись у твої думки.

— Нічого страшного, мій принце. Я просто здивувався. Я погано володію Скіллом, і то не завжди. Не розумію, як відкрився вам.

— Веріті, хлопче, а не принц. Який принц сидітиме у спітнілій сорочці й два дні не голитиметься? Для чого весь цей маскарад? Звісно, щоб навчити тебе Скіллу. Я чудово пам’ятаю, як Пейшенс умовляла мого батька.

Веріті втомлено всміхнувся.

— Гален намагався мене навчити. Але у мене немає здібностей. Мені казали, що у бастардів часто…

— Стривай, — гаркнув Веріті й за мить проник у мою свідомість.

«Так швидше», — винувато повідомив він, а потім пробурмотів сам до себе:

— Що ж тебе так непокоїть? А!

Веріті майстерно і легко покинув мої думки. Так Барріч зазвичай виймав кліщів з вуха в собаки. Він довго сидів мовчки. Я теж, розмірковуючи.

— Я добре володію Скіллом, як і твій батько. На відміну від Галена.

— Тоді як він став майстром Скіллу? — тихо запитав я. «Цікаво, Веріті говорить так, щоб заспокоїти мене через мою поразку?» — подумав про себе.

Веріті замовк, наче обмірковуючи делікатну тему.

— Гален був… улюбленцем королеви Дезайр, її фаворитом. Королева наполягала, щоб він став учнем Солісіті. Мені часто здається, що стара майстриня Скіллу була у відчаї від такого рішення. Але вона знала, що скоро помре. Гадаю, вона квапилася, щоб навчити його, та врешті-решт пошкодувала, що погодилась. Сумніваюся, що він навчився й половині того, щоб стати «майстром». Але він таки став ним, тому маємо, що маємо. — Веріті прокашлявся; йому було ніяково. — Говоритиму з тобою так відверто, як можу, хлопче, бо знаю, що ти вмієш тримати язика за зубами. Галенові ця посада дісталася в подарунок, а не тому, що заслуговував на неї. Я не думаю, що він зрозумів, як це — бути майстром Скіллу. О, він знав, що ця посада дає йому владу, якою він беззастережно користається. Але Солісіті була не з тих людей, що вихвалялися своїм високим становищем. Вона була радницею Баунті й виступала посередником між королем і тими, хто володів Скіллом. Солісіті намагалася знайти і навчити якомога більше людей, які виявляли здібності до володіння Скіллом та розуміли, як правильно його практикувати. Ця група стала першою, яку Гален вивчив з того часу, як ми з Чівелрі були ще хлопчиками. Цю групу погано вчили. Їх вишколили, як мавп чи папуг, які можуть повторювати людські рухи, але не розуміють, що вони означають. Але маємо, що маємо. — Веріті визирнув з вікна і тихо промовив: