Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

Вони здерли з Валеріяна шкіру та вивісили її на стінах своєї столиці.

Старосвітовий обмін та піднесення Персії Сасанідів змінили становище Риму. Щоразу, коли населення меншало, а економіка заточувалася, імператори потребували дедалі більше грошей та війська. Їхня перша (не надто яскрава) ідея платити новим арміям дешевою валютою просто знецінила гроші та пришвидшила спад економіки. Армії, настрашені провалами центрального уряду, взяли справи в свої руки й з неймовірною швидкістю проголошували нових імператорів. На відміну від перших імператорів, ці чоловіки взагалі не мали навіть натяку на боговитість. Більшість були жорсткими вояками, дехто просто неосвіченими особами. Лише кілька з них протрималися понад два роки, і всі вони загинули від меча.

Підрозділи армії витрачали на бійки між собою більше часу, ніж на захист провінцій, відтак місцеві ґранди пішли тим самим шляхом, що й китайські, — позбавляли селян незалежности та організовували з них міліцію. Сирійське торгівельне місто Пальміра спромоглося відкинути персів, теоретично від імени Риму, але войовнича королева Зенобія (що особисто вела вояків та регулярно відвідувала міську асамблею, вбрана в панцер) по тому повернула на Рим, дорогою здолавши Єгипет та Анатолію. На іншому кінці імперії намісник Рейну проголосив незалежне "Королівство Галів", що складалося з Галії (теперішня Франція), Британії та Іспанії.

Рим близько 270 року був дуже подібний до Китаю 220 року, поділеного на три королівства. Проте, попри все безладдя, римська ситуація насправді була менш зловісною. Почавши війну з Персією та германцями у 260-і роки, Пальміра та Ґалія купили імперії змогу дихати, а міста навколо Середземного моря, фінансовий стрижень імперії, здебільшого залишалися надійними. Відтак, поки морем рухалися товари, до імперських скарбниць далі надходили гроші й нові військовики з твердими головами, що сідали на трон, мали змогу відновлювати та відбудовувати. Помінявши бороди філософів та леткі кучері ранніх імператорів на поголені підборіддя та коротку стрижку, вони підвищили податки в регіонах, що все ще перебували під їхнім контролем, збудували ударну силу навколо панцерної кавалерії й повернули на своїх ворогів. 272 року вони розтрощили Пальміру, 274 року — Галію, а до 282 року — більшість германських військових банд. 297 року Рим навіть певною мірою помстився за Валеріяна, захопивши перський королівський гарем.

Імператор Діоклетіян (роки володарювання 284-305) використав ці зміни й запровадив адміністративні, фінансові та оборонні реформи, що задаптували імперію до взаємодії з новим світом. Чисельність війська майже подвоїлася. Прикордоння ніколи цілком не заспокоювалося, але тепер Рим вигравав більше битв, ніж програвав, блокував германські напади глибоким захистом та виснажував персів облогами. Аби дати раду всій цій діяльності, Діоклетіян поділив завдання на чотири частини. Один провідник разом із заступником керував західними провінціями, інший провідник із заступником — східними. Як можна було очікувати, численні провідники імперії билися у дво-, три- та чотиристоронніх громадянських війнах не менше, ніж із зовнішніми ворогами, але це була практично стабільність порівняно з громадянською війною двадцятьох сімох сторін в китайській імперії Цзинь у 290-і роки.

Нова імперія набувала форми. Сам Рим вже не був столицею, коли рішення в західних провінціях приймали на передових базах біля кордонів, а у східних — у великому новому місті Константинополі. Але зрештою жодна реорганізація не могла розв'язати внутрішні проблеми імперії. Економічна інтеграція, збудована протягом багатьох сторіч, похитнулася. Східні провінції у четвертому сторіччі відродилися, торгівля зерном, вином та оливковою олією знову поширювала багатство уздовж єрархії, тоді як західні провінції неспинно дрейфували з цього обігу. Великі землевласники західної Європи утримували значну частину влади, набутої протягом третього сторіччя, прив'язували "своїх" селян до землі та захищали їх від державних податків. Коли маєтки набували самодостатности, міста навколо них слабшали, а торгівля та промисловість далі занепадали. Найтяжчі проблеми були просто поза полем бачення будь-якого імператора. Температури та випади дощів далі спадали, що б там не казали чи робили володарі; епідемії далі вбивали людей; степові народи далі перебували в русі.

Десь близько 350 року група під назвою гуни пройшла на захід крізь Казахстан, звалюючи доміно в усіх напрямах (рис. 6.7). Питання, чому так боялися саме їх, є відкритим до обговорення. Стародавні автори писали просто про їхню жорстокість; сучасні науковці частіше вказують на наявність у них потужних луків. І знов ми можемо спостерігати лише наслідки. Кочівники, що тікали від гунів, увірвалися до Індії та Ірану, інші відступили на захід до теперішньої Угорщини. Це ускладнило життя готам, що після своїх рейдів імперією третього сторіччя зрештою оселилися на землях теперішньої Румунії. Після палких внутрішніх дискусій готи попросили в римлян пристановища на землях імперії.

У цьому не було нічого нового. Рим винайшов стратегію, дуже подібну до "використовування варварів проти варварів" у Хань. Імігрантів приймали, ділили на малі групи, потім вербували до армії, селили на землеробських господарствах чи продавали в рабство. Це одночасно послаблювало тиск на прикордонні, збільшувало чисельність війська та оподатковуваного населення. Звичайно, імігранти часто мали інші ідеї, воліли оселитися групами всередині імперії та далі жити так само, як раніше. Аби це відвернути, Рим мусив завжди мати під рукою досить війська, аби тримати імігрантів у страху.

Прихід готів на Дунай влітку 376 року був тяжким викликом імператорові Валенту, що керував східними провінціями з Константинополя. З одного боку, дискомфорт був пов'язаний з надто великою кількістю готів. З іншого боку, потенційні здобутки від прийняття стількох імігрантів були величезними, до того ж у будь-якому разі їхній прихід важко було б відвернути, зокрема тому, що найкраще Валентове військо було далеко, на війні з Персією. Він вирішив прийняти готів, але майже одразу, як вони перетнули ріку, місцеві імператорські командири на цій землі, більш зацікавлені у власному збагачуванні, ніж у розселюванні імігрантів, втратили над ними контроль. Напівголодні готи вибухнули, пограбували територію теперішньої Болгарії й зажадали домівки всередині імперії. Валент вирішив діяти жорстко й відмовився вести перемови. Він відкликав армію з перського фронту та посунув на Балкани — лише на те, аби прийняти друге невдале рішення, битися замість зачекати, поки прийде допомога від східного співімператора.

У серпні 378 року близько п'ятнадцятьох тисяч римлян (багато з них були германськими імігрантами) билися десь із двадцятьма тисячами готів біля Адріянополя. Поразка забрала життя двох третин римлян, зокрема Валента. У часи Августа втрата десяти тисяч війська лишилася б майже непоміченою. Рим прикликав би додаткові легіони і вчинив би жахливу помсту. Однак близько 378 року імперія розтяглася так тонко, що цих чоловіків не було ким замінити. Готи були всередині імперії й поза