Читати книгу - "Історія Лізі"

п’ять,[56] і нова піч працює без перерви, але від шостого до дев’ятого числа температура в їхніх приміщеннях не підіймається вище за шістдесят два градуси.[57] Вітер не просто завиває під карнизами, він лементує, наче жінка, якій божевільний потрошитель розпанахує черево, причому тупим ножем. Сніг, залишений на ґрунті січневою відлигою, здувається цими вітрами, які віють зі швидкістю сорок миль на годину (окремі його пориви досягають швидкості сімдесят п’ять миль, і цього досить, щоб повалити з півдесятка радіовеж у центральному Мені та в Нью-Гемпширі), і він завихрюється над полями, наче там танцюють сотні привидів. Коли вони налітають на шибки вікон, зерна замерзлого снігу торохтять по склу, наче град.

На другу ніч після приходу цього екстравагантного канадського холоду Лізі прокидається о другій ночі, і Скота в ліжку знову нема. Вона знаходить його в кімнаті для гостей, знову закутаного в жовту африканку доброї матінки Дебушер, і він знову дивиться свій «Останній кіносеанс». Генк Вільямс наспівує «Ко-Ліґу»; Сем зе Лаєн мертвий. Лізі було важко його розштовхати, але нарешті їй це вдалося. Вона запитує, чи з ним усе гаразд, і Скот відповідає, що так, усе гаразд. Він радить їй виглянути у вікно, каже, що там дуже гарно, але не варто дивитися дуже довго.

— Мій тато казав, що коли довго дивитися на такий ясно-білий колір, то можна спалити собі очі, — остерігає він.

Їй перехоплює подих, коли вона милується цією красою. Вона бачить у небі велику рухливу театральну завісу, і вона змінює колір, поки Лізі дивиться на неї: зелений переходить у багряний, багряний у ясно-червоний, ясно-червоний — у дивний кривавий відтінок червоного, якому вона не знаходить назви; можливо, червоно-брунатний, але це не зовсім те; вона думає, що ніхто ніколи не шукав назву цьому відтінкові, який вона тепер бачить. Коли Скот тягне її за полу нічної сорочки і каже, що дивитися досить, вона з подивом бачить на цифровому годинникові, вмонтованому у відеомагнітофон, що дивилася крізь шибку покритого морозними візерунками вікна на північне сяйво упродовж десяти хвилин.

— Не дивися більше, — каже він протяглим, млявим голосом людини, яка розмовляє уві сні. — Ходімо в ліжко, моя маленька Лізі.

Вона рада, що вони зараз звідси підуть, рада якось позбутися цього триклятого кінофільму, витягти його з цього крісла-гойдалки й вивести з цієї холодної задньої кімнати. Та коли вона веде його за руку коридором, він каже слова, від яких її тіло покривається сиротами.

— Вітер скрегоче, як тракторний ланцюг, а тракторний ланцюг скрегоче, як мій тато, — каже він. — А що як він не помер?

— Скоте, не верзи нісенітницю, — каже вона, але те, що він сказав, не звучить як нісенітниця посеред глупої ночі, хіба не так?

А надто, коли завиває вітер, а небо виграє яскравою веселкою кольорів, ніби викрикує щось йому у відповідь.

Коли вона прокидається наступної ночі, вітер усе ще завиває і коли цього разу вона заходить у кімнату для гостей, телевізор не увімкнений, але він сидить і дивиться на екран. Він сидить у кріслі-гойдалці, закутаний в африканку, в жовту африканку доброї матінки Дебушер, але не відповідає їй і навіть не дивиться на неї. Скот тут, але Скот водночас відійшов.

Відійшов у світ придурства.

5

Лізі перекинулася на спину в кабінеті Скота й подивилася вгору на світло просто в себе над головою. Її грудь боляче пульсувала. Не думаючи про це, вона притисла до неї жовтий плетений квадратик. Спочатку біль навіть посилився… але потім їй ніби трохи полегшало. Вона дивилася вгору на світло, важко дихаючи. Її ніздрі забивав кислий дух поту, сліз і крові — варива, в якому маринувалася її шкіра. Вона застогнала.

Усі Лендони зцілюються швидко, інакше ми не могли. Це була правда — і вона мала підстави вірити, що це правда, — і ніколи раніше вона так не хотіла належати до Лендонів, як тепер. Вона вже не Ліза Дебушер із Лісбон Фолз, яку задумали й створили мама й тато, не Лізі-Хвостик.

Ти та, хто ти є, спокійно відповів їй голос Скота. Ти — Лізі Лендон. Ти моя маленька Лізі. Але було жарко, і їй дуже боліло, тепер їй хотілося льоду, і, говорив чи не говорив Скот Лендон, він ніколи не здавався їй таким довбано-безнадійно мертвим.

ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, наполягав він, але цей голос пролунав десь дуже далеко.

Далеко.

Навіть телефон на Великому Слоні Ідіота, по якому вона теоретично могла б викликати допомогу, здавався дуже далеким. А що здавалося їй близьким? Запитання. І дуже просте. Як могла вона застати свою сестру в такому стані і при цьому не пригадати, що вона застала свого чоловіка точно таким у той час, коли на них накотилася холодна хвиля 1996 року?

Я пригадала, прошепотів її розум її розумові, коли вона лежала, дивлячись угору на світло, а жовтий плетений квадратик, притулений до її покаліченої груді, забарвлювався в червоний колір. Я пригадала. Але пригадати Скота у кріслі-гойдалці означало пригадати «Оленячі роги»; а пригадати «Оленячі роги» означало пригадати, що сталося, коли ми вийшли з-під дерева ням-ням під снігопад; а пригадати це означало постати перед правдою про його брата Пола; а постати перед правдивою пам’яттю про Пола означало знову повернутися назад у ту холодну кімнату для гостей, де північне сяйво вигравало в небі, а вітер завивав, прилетівши сюди з Канади, з провінції Манітоба, подолавши далеку дорогу від Єлоунайфа. Ти хіба не розумієш цього, Лізі? Усе це було пов’язане, воно завжди було пов’язане, і якби я дозволила собі поновити перший зв’язок, штовхнути першу кісточку доміно…

— Я збожеволіла б, — простогнала вона. — Як вони. Як Лендони й Ландреуси, і всі, хто про все це знає. Не дивно, що всі вони схибнулися розумом, коли зрозуміли, що існує інший світ, одразу за дверима до цього світу… й стіна між ними така тоненька…

Але навіть не це було найгіршим. Найгіршим була та проява, яка так переслідувала його, плямиста проява з нескінченним рябим боком…

— Ні! — скрикнула вона в порожньому кабінеті. Вона кричала, хоч це завдавало їй гострого болю в усьому тілі: — Ой, ні! Зупини їх, зупини! Зроби так, щоб ці спогади зупинилися!

Та було вже пізно. І це було надто правдою, щоб і далі її заперечувати, хоч би яким великим був ризик збожеволіти. Бо й справді існувало таке місце, де їжа ставала поганою, а іноді й просто отруйною, після того як споночіє, і