Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона кинулась до нього й повисла на шиї. Вона цілувала його, плакала й цілувала його лице, а чоловік, обіймаючи її однією рукою, дивився поверх її плеча на Арсена.
Потім підморгнув.
Арсена наче окропом облило. Аня плакала, шепотіла цьому чоловікові ласкаві слова, обіймала його, а Арсен уже знав те, що їй знати в жодному разі не можна — вона просто вмре на місці…
— Привіт, змовники, — сказав цей новий чоловік, ніжно відсторонюючи від себе Аню.
Та, здається, навіть не розчула його слів. Зате Толік напружився.
— Тут тільки що грохнули Макса, — бухнув він без передмов. — Згнив за хвилину…
— Він же персонаж, — неуважно сказав Іван. — Якби всі персонажі, вбиті в ході гри, валялися, де їх наздогнала доля…
— У «Ядерному розпаді» так і валяються, — хрипко сказав Арсен.
Іван кивнув:
— Я зрозумів… Я все зрозумів. Є проблеми, але критичних не бачу. Друзі, розбігайтеся звідси, валіть на хату номер шість. Арсен поїде зі мною.
— Ти впевнений… — почала було Аня. Іван тільки глянув на неї, і вона замовкла.
— Ходімо, — Іван кивнув Арсенові. Той ніяково зліз зі стола.
— Ти не бійся, — недоречно заметушилася Аня. — Ти просто все чесно скажи…
— Я скажу, — пообіцяв Арсен.
* * *У вилощеного, з голочки, Івана була машина, заляпана брудом на путівцях так, що навіть марку її розрізнити не вдавалося. Передні сидіння були затягнуті новими червоними чохлами.
— Пристебнися, — велів Іван.
Рушили. Виїхали з недобудованого дачного селища з рудими м’ятими коліями замість нормальної дороги, з соснами вздовж насипу, зі зграєю бродячих собак, котрі здалеку обгавкали машину.
Обидва мовчали. Перед виїздом на асфальтовану дорогу Іван пригальмував.
— Дай руку.
Арсен підкорився. Іван вивів на ній червоним фломастером складну закарлюку, і фарба відразу всоталася.
— Що це? — вимовив Арсен ще роздутими, потрісканими губами.
— Це маленька утиліта, котра блокує ту фігню, що вони на тобі намалювали. Просто щоб не морочитися з ацетоном, з мочалкою, не змивати фарбу, — Іван знову рушив.
— Так же не можна, — сказав Арсен.
— Що ти маєш на увазі?
— Вона збожеволіє. Вона любить цього… Івана… тебе!
— А я хочу, щоб мене любили. Не маю права, чи що?
Арсен не знайшов слів. Коло роздоріжжя Іван звернув праворуч: машина не могла проїхати покаліченою ремонтом дорогою, де легко прослизнув мотоцикл, тому Іван рушив в обїзд.
— Тепер… Максима більше не буде? — запитав Арсен.
— А що, він тобі потрібний?
— Я до нього звик.
— Ще скажи, що тобі було його шкода.
— Мені було його шкода, — повторив Арсен.
— Як будь-якого персонажа.
— Як людини. Я звик, що Максим — це людина…
— Я тебе колись обманював? Я ж попереджав, що Максим — термінал, тобто по суті той же персонаж!
Арсен злизнув сльозу. Потім другу. Не було сили їх витирати. Нікого було соромитися.
— Це в тебе шоковий стан, цифровий, — сказав Іван. — Ти не переживай — хочеш Максима, буде Максим, до його пики звикло вже стільки народу… Не всі ж такі, як ти, цифровий.
— Такі… які?
— Здогадливі, — просто пояснив Іван. — Анька й досі не розуміє.
— А що буде, як зрозуміє?
— Доведеться її позбавити цього потрясіння, — пробурмотів Іван.
Машина виїхала на шосе, але швидкості набирати не стала, попленталася тихенько в правому ряду.
— Що ти з ними зробиш?!
— Нічого. Я їх використаю. Вони мені потрібні.
— Як щітки. — Арсен замружився. — Як віники. Як швабри…
— Як тонкі й складні прилади, — м’яко поправив Іван. — У тебе там була десь у запасі утиліта, що регулює нервову систему?
— Свою нервову систему я цілком можу відрегулювати сам! — Арсен хотів би говорити тихо й вагомо, а замість цього раптом істерично закричав, і голос почувся надтріснутий.
— Не злися, — примирливо сказав Іван. — Як собі хочеш.
У мовчанці минула хвилина. Лють, що була миттєво охопила Арсена, так само миттєво зійшла. Апатія накрила його поки ще легкою, теплою, сіренькою ковдрою.
— Я не чекав, що вони такі жорстокі, — промурмотав Іван. — Викрасти підлітка, налякати до півсмерті…
— Мене?!
— Тільки не треба розповідати, що ти нітрохи не злякався. Тебе знерухомили, запаморочили, роздягли догола…
— До трусів!
— Ох, пробач. Цнотлива деталь, — Іван усміхнувся дуже знайомою усмішкою. — Цікаво, як вони задумали тебе використати…
— Як вірус.
— Налякали їжака… голою дупою…
— Як смертельний вірус, — Арсен перевертав слова, наче липкі гирі на язиці, — який убив би половину людства, щоб інша… звільнилася.
— Звільнилася від чого?
— Від маніпуляції.
— О боже! Все одно, що звільнитися від сили тертя. Я хочу кататися на санках по асфальту, прийміть силу тертя, вона заважає.
— Ну добре. Звільнилася від тебе. Іване. Максиме. Чи що ти там таке.
— Невже я гірший, ніж багато мільйонів смертей?!
— Не знаю, — сказав Арсен, дивлячись на дорогу. — Думаю, що все-таки ні.
— Правильно думаєш.
— Вона любила цього Івана, — сказав Арсен. — Вона й зараз його любить. Весь цей час. Така людина, як Анька.
— Мені причувся у твоєму голосі докір, — сказав Іван.
Арсен прикусив язика й поклявся собі мовчати, мовчати, мовчати, проте відразу ж не витримав:
— Усе, що вона робить, вона робить заради Івана… Більше її ніщо б не змусило… на тебе працювати…
— Саме так, — Іван блиснув скельцями окулярів. — А мені було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цифровий, або Brevis est», після закриття браузера.