Читати книгу - "Скляне прокляття"

я дуже рада, що ти, нарешті, зустріла людину, яка погодилася назавжди з’єднати з тобою своє життя. Дуже приємно, пане Ігель, — Шарлотта простягнула руку чоловіку з циліндром.

Оскар ніяк не міг позбавитися відчуття, що з Шарлоттою відбувається щось лихе. Вона поводилася так, ніби їй ледве вдавалося впоратися зі злістю й розчаруванням.

— Мені теж, — Ігель підвівся, потиснув дівчині руку і знов опустився в крісло.

На лобі в нього з’явилися зморшки. Мабуть, він напружено намагався зрозуміти, чи не глузує з нього Шарлотта. Проте, навіть якщо він і відчув себе скривдженим, то не показав вигляду. Взагалі-то, він належав до не надто балакучих чоловіків. Та й як ти будеш балакучим поряд із такою жінкою, як пані Ритмюллер?

Гарненько начистивши циліндр, він узявся до свого кишенькового годинника.

— Ти отримала листа, моє янголятко? — проспівала фрау Ритмюллер. — Того, якого я надіслала тобі у грудні?

— Так, звісно ж, мамо! — різко озвалася дівчина.

— То чому ж ти нічого не відповіла? — темні вії жінки докірливо затремтіли.

— А чому я повинна була відповідати? Ти ж мене про це не просила. Якщо я тебе вірно зрозуміла, ти наказувала мені збирати речі й вирушати до Бремена, до будинку, де ви житимете разом із паном Ігелем. Але ж я не хочу їхати до Бремена.

— Все ж таки ти… — фрау Ритмюллер замислилася, добираючи слова. — Ти моя дочка. І цілком природно, що ти маєш жити разом із нами. Я правильно кажу, пане жандарм?

Поліцейський закашлявся.

Відповісти він не встиг, тому що Шарлотта раптом запитала:

— А що тут робить поліцейський, мамо? Ти ж не хочеш сказати, що забереш мене звідси силоміць? Адже мені майже сімнадцять.

— Саме так, люба, майже. І допоки тобі не виповниться двадцять один рік, робитимеш усе, що я тобі скажу, голубонько! Збирайся, ми їдемо негайно. Ти й без того провела в цьому домі забагато часу.

Вона підвелась, але Шарлотта навіть оком не змигнула. Взявши зі столу чорну теку, вона вийняла звідти кілька документів.

Фрау Ритмюллер знову сіла. Очі в неї наразі зробилися жорсткими.

— Що це в тебе?

— А це, люба матусенько, документи, які свідчать про те, що моє походження є досить сумнівним, можеш собі уявити.

У вітальні запанувала така тиша, що можна було б почути, як зі столу впала шпилька. Оскар побачив, як ця самовпевнена й самовдоволена жінка несподівано зблідла.

— Що ти таке говориш?

— У щоденнику моєї бабусі Катарини я виявила один дуже цікавий запис, — вела далі Шарлотта. — Вона пише, що взимку сімдесят другого року ти тяжко захворіла на запалення черевини, або перитоніт, якщо я правильно її зрозуміла.

— Щоденник бабусі? — в голосі пані Ритмюллер зазвучали істеричні нотки. — Але чому я про це нічого не знала? — накинулася вона на Гумбольдта. — Чому ти ніколи не розповідав мені, що наша мати вела щоденник?

Учений здвигнув плечима.

— Я зберігаю старі документи у скрині на горищі. Вони мене ніколи особливо не цікавили. Ти ж знаєш, що мені не дуже подобається копирсатися в історії нашої родини.

— Ще б пак! — фиркнула жінка.

— Потім я вирушила до клініки Шаріте й попросила дозволу ознайомитися із записами, що стосуються твого перебування там, — розповідала Шарлотта. — Хоч я офіційно і є твоєю дочкою, та отримати доступ до цієї інформації мені було не так уже й легко. Але ж ти знаєш, що я вмію бути дуже наполегливою, якщо схочу чогось досягти. Коли я передала цю справу моєму адвокату, керівництво лікарні, нарешті, погодилося. Сьогодні вдень я туди навідалася. Документи були готові. Ось їхні копії. Запевняю, це дуже цікаво почитати. Ось подивися, — дівчина підсунула папери матері.

Марія Ритмюллер навіть не глянула на них. Вона сиділа дуже прямо й, не відриваючись, дивилася на дочку. Бернхард Ігель і жандарм зацікавилися паперами набагато більше.

— Якщо ти не проти, можу коротко викласти присутнім їхній зміст. Фактично, його можна звести до однієї фрази: ймовірність того, що я не твоя дочка, є досить великою.

— Що це означає? Чому ти вирішила, що ти не дочка Марії? — стривожився Гумбольдт. — Поясни, будь ласка, що ти маєш на увазі!

Щоки в Шарлотти розпашіли. Оскар досить добре її знав, щоб зрозуміти: ще трохи — й вона вибухне, неначе паровий котел високого тиску.

— У медичному висновку ясно сказано, що пані Марія Ритмюллер ніколи не зможе мати дітей. Гостре запалення черевної порожнини призвело до утворення непрохідності фалопієвих труб. Як мені пояснив лікар, такі зміни вилікувати неможливо. А відтак, народити будь-кого природним шляхом ця жінка, яку я вважала своєю матір’ю, не могла. Постає запитання: а звідки ж тоді взялася я?

Усі очі були прикуті до дами у фіолетовій сукні. Пані Ритмюллер розгубилася, і все ж їй удалося опанувати себе. Вона пошукала щось у сумочці, вийняла цигарки. Попросила вогню й пожадливо затяглася димом.

— Ми тебе удочерили, — коротко промовила вона.

У вітальні знову запанувала тиша.

— Удочерили? — голос Шарлотти звучав так, ніби її ця заява не влаштовувала. Разом із тим, у Оскара склалося враження, що саме на таку відповідь вона й очікувала.

— Але чому ти мені ніколи про це не розповідала?

— Не вважала за потрібне.

— Не вважала за потрібне! — обурено повторила Шарлотта. — Я гадала, ти почнеш виправдовуватися або вигадаєш іще щось новеньке, тому й підготувалася до такого повороту подій. І ось що я тобі скажу. Адже й це брехня. Не існує ані документів про удочерення, ані свідоцтва про моє народження. Все, що мені вдалося відшукати, — звіт акушерки. Дитина народилася вдома, а не в лікарні, якщо я її правильно зрозуміла… —