Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

їй удається з-під моїх ніг так зверхньо дивитися на мене?

Нарешті Гельсінгфорс сухо каже:

— Не стовбичте там. Роздягайтесь і йдіть плавати.

Я роздягаюся з виразом удячності на обличчі, а Гельсінгфорс тим часом — певне, щоб збентежити мене, — не спускає з мене очей, прицінюючись, мов до коня, якого купує. Правильніше сказати, до поні, бо надто вже ми відрізняємося зростом. Я тримаюсь, як можу, і, гадаю, непогано. В усякому разі, сорому не відчуваю. Мені й на думку не спадає, що роздягатися перед жінкою для чоловіка образливо, як у цьому мене хочуть переконати її зневажливі чорні очі.

— Ваша сором’язливість досить смішна, — каже Гельсінгфорс. — Скиньте ж плавки!

— Я чекав, що ви цього зажадаєте.

Ця моя фраза — одна з дрібних зухвалостей, у яких я під час останнього приїзду сюди відкрив для себе найкращу зброю слабкої людини. Такою фразою можна добряче вколоти, але не настільки, щоб тебе за це покарали. Тиран не може гніватись на все підряд, це просто неможливо.

— Ви відпускаєте вуса, — каже Гельсінгфорс, незадоволено скривившись. — Вони вам не личать. Не робіть цього.

Я нічого не відповідаю. Натомість пірнаю на кілька метрів у воду, а випірнувши, тримаюся на воді, легенько рухаючи руками й ногами. Але вперед не посуваюсь.

— Оце й усе, що ви вмієте робити? — суворо питає Гельсінгфорс.

— Я трохи плаваю.

— Що ж, пливіть!

Я підкоряюсь і пливу кролем до сатира, а тоді повертаюсь і повільно рушаю до Гельсінгфорс, приділяючи особливу увагу самому стилю плавання. Коли я зупиняюсь і підводжу погляд на Гельсінгфорс, вона каже:

— Загалом непогано. Ногами, правда, дриґаєте марно, але руками працюєте правильно.

Це вперше Гельсінгфорс заговорила майже нормальним тоном, без зневаги, без агресивності, без неприхованого бажання образити мене. Майстерність узяла гору над садизмом.

Я приголомшено роззявляю рота. Вона, мабуть, помічає моє здивування, бо одразу ж похоплюється, супить брови й грубо кидає:

— Вилазьмо!

Правду кажучи, це мене анітрохи не засмучує. Бо такого неприємного, як оце, купання в мене ще не було зроду. На бортику Гельсінгфорс мовчки простягає мені оранжевий рушник і, повернувшись до мене спиною, нагадує мені про мої обов’язки витирати. І я не без хвилювання, як і минулого разу, беруся до роботи.

Мої очі насилу сягають її лопаток, і мене знову вражає гармонія пропорцій, витонченість її статури. Переді мною стоїть жінка з міцними, але прихованими м’язами, велична, мов скульптура, яка, попри свою огрядність, не огрубіла, навіть навпаки: її округлості, спад крижів, груди, живіт, стегна — все таке прекрасне, таке жіночне й тому вельми привабливе.

Я не маю нічого проти цього тіла. От тільки душа в ньому живе скалічена. Але цієї миті я не чую голосу Гельсінгфорс, не бачу її холодних очей і майже забуваю про владу, яку вона має наді мною.

А втім, Гельсінгфорс дає мені хвилинку перепочити. Вона стоїть нерухомо й мовчить, опустивши могутні руки, розслабивши одну ногу і перенісши всю вагу тіла на другу, від чого один її клуб випнувся. Але цей мій перепочинок — усього лиш ілюзія. Я маю справу з гігантським ідолом — не з кам’яним, а з живим, з ідолом, позбавленим душі. Зібравшись з духом, нарешті обходжу Гельсінгфорс, стаю перед нею і починаю витирати їй плечі, крадькома зиркаючи на її байдуже обличчя, на заплющене праве око, на ліве око й щоку, прикриті буйним волоссям, розмірені хвилі якого мовби вирізьблені з мармуру. Я дивлюся на все це знизу, бо мої очі опиняються на рівні її грудей, і я, щоб дотягтися до могутньої, м’язистої і круглої, мов тура, шиї, мушу підняти руки. Оранжевий рушник спадає на її великі, тверді й настовбурчені перса, і я воджу ним дедалі повільніше, бо побоююсь, що виведу Гельсінгфорс з оціпеніння. Але вона не ворушиться, я опускаю руку все нижче й нижче, зрештою вклякаю на коліно й беруся витирати її гомілки.

— Досить, Мартінеллі, — озивається нарешті хрипкий голос Гельсінгфорс, наче на кілька хвилин їй відібрало мову.

Я підводжуся, відступаю крок назад, простягаю їй рушника й зустрічаюсь поглядом з її правим оком, у якому ще не з’явилася властива їй жорстокість.

— Розпаліть вогонь, — коротко каже вона, потім закидає на плече рушника, простує на другий бік басейну і крізь засклені двері виходить до вітальні.

Мабуть, Гельсінгфорс забрала з собою рушник для того, щоб я не витерся й не вдягнувсь. А вогонь я маю розпалити, певно, в каміні, який ближче до мене. В просторій скляній залі я завважую, крім душників, крізь які сюди надходить тепле повітря, два каміни: один на тому кінці басейну, посеред стіни, суміжної із житлом, а другий — за три кроки від мене, в куточку для відпочинку, ліворуч від скляної стіни. Перед цим каміном стоїть низенький столик, плетене крісло й кілька дубових табуретів.

Я кладу тріски, зверху — поліна, роздуваю вогонь й з полегкістю дивлюсь на полум’я, бо, хоч у залі й досить тепло, я вже почав мерзнути. Я підставляю до вогню то спину, то перед і майже висихаю, коли із засклених дверей виходить з порожніми руками Гельсінгфорс і широкою ходою простує до мене. Вслід за нею ступає сміховинно маленька Одрі з чайною тацею в крихітних рученятах. На таці — знаменитий срібний чайник, фінки і — я очам своїм не вірю! — дві чашки.

Одрі в простенькій білій сукні моди 1900 року, з шиньйоном на голові. Вона нагадує мені Нору з «Лялькового дому»[35]. Обличчя в неї змарніле, по щоках котяться сльози.

Коли обидві жінки підходять ближче, я, щоб приховати свою наготу від Одрі, повертаюсь обличчям до вогню, але через плече стежу, що відбувається в мене за спиною.