Читати книгу - "Принц Ґаллії"

— Так, тебе дратує дядькова доброта до мене, дратує його готовність будь-якої миті примиритися з тобою, якщо ти відмовишся від своїх претензій. Це дратує тебе, бо не вкладається в твоє уявлення про нього, як про жорстокого, безчесного узурпатора; бо тобі буде значно важче ненавидіти його, коли ти визнаєш, що насправді він добра людина. А між тим, з ненависті до нього ти черпаєш свої сили. Жадоба помсти стала сенсом твого життя… Так не годиться, Сандро! Ну, хай з нами повелися несправедливо, хай нас образили, але ж не можна жити самими лише мріями про помсту. Коли вже ти не віриш у безсмертя душі, подумай хоч би про земне існування. Ти ж марнуєш своє життя, ганяючись за химерами, плекаючи нездійсненні надії. Хіба ти зазнаєш поневірянь? Хіба тобі бракує грошей? Ні, у тебе всього вдосталь і ти можеш отримати все, що забажаєш. То чого ж, чого ж тобі ще не вистачає?

Ґраф зупинився і спрямував на сестру пронизливий погляд.

— Чого мені не вистачає, питаєш? Влади! Ось чого я бажаю — ніким і нічим не обмеженої влади! — промовив він у якомусь моторошному екстазі. — Аби здобути її я ладен на все — навіть цілувати зад Інморте…

— Інморте! — злякано вигукнула Жоана і схопилася на ноги. — Сандро, любий, опам’ятайся! Єзуїти грішники, єретики, вони запродали свої душі дияволу.

— Так стверджує наш єпископ, — незворушно відповів Александр. — Повір, сонечко, він перебільшує. А втім, я також єретик і охоче продав би свою душу Сатані, та от біда — лукавий щось не квапиться її купувати… І до речі, про грішників. Що сказав би монсеньйор Франциско, якби дізнався про наші стосунки?

Жоана тихо заплакала.

— Я щодня молю Бога, щоб він простив нас, — крізь сльози промовила вона. — Гріх наш великий, але Господь милостивий… Та хіба ми одні грішники?! Може, Марґарита праведниця? Чи той самий Красунчик? Чи Бланка?…

— Та вже ж, — зітхнув ґраф. — Що й казати, благочестиве товариство зібралося. Кожна людина — справжнє вмістище доброчесності, уособлення всіх можливих чеснот… Між іншим, ти нагадала мені ще про одну грішницю — так звану мою дружину. Кажуть, вона вкрай знахабніла. Завела собі коханця, малюється з ним на людях, мов із законним чоловіком…

— Сандро! — докірливо вигукнула Жоана. — Як ти можеш! Кому-кому, але не тобі ганити її за це.

— Цілком вірно, люба, цілком вірно. Мене засмучує не те, що вона завела коханця, а кого вона взяла собі за коханця! Зубожілого поміщика, якому бракує власних коштів навіть на те, щоб одягтися пристойно.

— Це правда, Бланка утримує його. Але не турбуйся, не з твоєї кишені.

— Та знаю, знаю. Вона швидше помре, ніж візьме в мене бодай динар. — Ґраф гірко посміхнувся. — І знову ж таки, не про це йдеться. Невже ти не розумієш, що її вибір принижує мене в очах двору? Це вона так мстить мені — витончено, підступно… Піду-но побалакаю з нею.

— Прямо зараз? — здивувалася Жоана.

— Саме зараз. Я хочу застати її в ліжку з тим молодиком, так вона буде поступливішою. Сподіваюсь, вони ще не заснули. А ти, сестричко, іди спати, пізно вже… — Ніби на підтвердження його слів, глухо пробив годинник на головній вежі палацу. — От дідько! Мені треба до… А втім, він хай зачекає, ніде не подінеться.

— Хто це — він? — стривожено запитала Жоана.

— Багато знатимеш, швидко посивієш, — відповів Александр і, лагідно поглянувши на сестру, додав: — Не потерпай, сонечко, не Інморте.

Розділ XXX
Святе місце пусте не буває, або про те, як ґраф навіч пересвідчився, що коли дружина не спить зі своїм чоловіком, то вона спить із коханцем

Александр не помилявся, сподіваючись заскочити Бланку в обіймах Монтіні; не помилявся він і в тому, що о першій ночі вона ще не спить. За звичаєм кастильського двору, Бланка вкладалася спати дуже пізно, а прокидалася близько десятої ранку. У перші місяці по переїзді в Памплону, де не було такого милого звичаю, вона, розпрощавшись із Марґаритою, поверталася до своїх покоїв і ще години зо дві нудьгувала в товаристві сонних фрейлін, змушуючи їх почергово їй щось читати, або ж викликала свого канцлера й обговорювала з ним поточні справи в Нарбонському ґрафстві.

Проте, починаючи з липня, Бланчин розклад зазнав певних змін. Хоч вона, як і раніше, засинала після першої, та зазвичай ще до півночі Монтіні відводив її до спальні. Етьєн був дуже милий хлопець і, попри свій юний вік, мав неабиякий досвід у коханні. З ним Бланка зробила для себе несподівано приємне відкриття, що ґрунтовно похитнуло нав’язану їй з дитинства думку, що фізична близькість є не більше, як природний спосіб задоволення тваринної хтивості, що нею Господь покарав людство за гріхи їхніх пращурів — Адама та Єви, зробивши її неодмінним (і прикрим) супутником кохання та шлюбу.

Від природи запальна й жагуча, Бланка була вихована в найгірших традиціях чернечого ордену Святої Кармелії, чиїм сестрам кастильський король довірив по жінчиній смерті опіку над обома його малолітніми доньками. Як і кожен затятий ханжа, дон Фернандо був щиро переконаний, що сувора цнотливість і святенницька мораль, сповідувані орденом кармеліток, підуть лише на користь чеснотам юних принцес; отож про якесь там їх виховання як майбутніх жінок і мови бути не могло. Бланці важко давалося усвідомлення своєї жіночності, набагато важче, ніж її меншій сестрі, котра, бувши легковажною та пустотливою, а до того ж, батьковою улюбленицею, пропускала повз вуха більшість суворих настанов і навіть у гадці не мала їх дотримуватися. Бланка ж навпаки — надто близько до серця приймала всю несосвітенну дурницю про статеві стосунки, яку їй втлумачували черниці. Навіть сам факт поділу людства на чоловіків та жінок завдавав Бланці масу неприємних клопотів, викликаючи дражливе відчуття душевного дискомфорту.

Вийшовши заміж, вона ще не встигла розібратись у своїх відчуттях, як ласа до грошей покоївка Жоани Наварської продала їй секрет своєї пані. Приголомшена й доведена до розпачу Бланка упевнилася в думці, що сестри-виховательки мали цілковиту слушність, твердячи про гріховність усього плотського. Вона знайшла собі втіху в тому, що тепер має вагомі