Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

дотримується злодійської солідарності. Інколи рівновага порушується, киплять війни, ллється кров. Того повісили, тому одрубали голову, ще комусь викололи очі. Мерзенна хроніка записується, хоч вона ніколи нікого ні в чому не переконує, не стає потрібним досвідом.

А що ж глибокі верстви народів? Адже й там умирають, народжуються, кохають, зраджують, вбивають, захищають, співають, складають казки, мріють, шукають правди й Бога, зневірюються і повстають за свободу. Їхнє життя нікого не цікавило. Вважалося, що основна динаміка подій диктується змінами в тих чи інших династіях, а пізніше — виборами того чи іншого президента, прем’єра, лідера партії. Вірили в ілюзорні плакати політизованої історії. Навіть наприкінці двадцятого віку гралися в псевдодемократичні цяцьки, захоплювалися парламентською тріскотнявою, будуючи прийдешнє та власні сподівання на ілюзорному ґрунті психостереотипів обману чи забобонів.

У середні віки, коли знищили Джордано, домінував містифікований злочинний світогляд про верховенство небесного диктатора. Якщо вірили в грядущий Страшний Суд, якщо малювали пекельний вогонь і океани розтопленої смоли, куди ангели скидали мільйони грішних душ на вічну муку, то право земних помічників Бога нищити, спалювати єретиків ніким уже не могло заперечуватися. Над світом нависало покривало гіпнотичного страху, під тим покровом можна було навіювати будь-який алгоритм, запустити найжорстокішу програму. Що цікаво: ієрархи церкви або вінценосні монархи могли промовляти людяні формули, проте з легким серцем порушували вимоги тих заповідей, навіть не замислюючись над протиріччям слова й дії. Тверезі мислителі та подвижники, не приспані суспільним гіпнозом, гостро відчували абсурд історії, пробували розбудити дух народів — повчаннями, іронією, поезією, повстаннями, розколом церкви, запереченням Бога, ствердженням Бога, закликом до розуму, жорсткою самокритичністю, — але всі спроби тонули в марності. Світовий сон не порушувався громом подій. Народи забували все — і прекрасне, і зле, вірячи найхимернішому, найабсурднішому, якщо воно проголошувалося тим, хто тримав у цю актуальну мить довбню реальної влади.

— Довбня реальної влади, — засміявся Радан, схвально глянувши на дівчину. — Це ти гарно сказала...

— Це ти сказав, — заперечила Гейя, витираючи засльозені від диму очі. — Розповідаючи нам на уроці історії про минуле, ти вжив саме цей зворот. Я ще питала тебе, що таке довбня. Ти не відповів, пообіцявши показати наочно. Кілька днів блукав у лісі, пізніше приніс на урок здоровенну дубову палицю з потовщенням на одному кінці. Пояснив, що влада почалася ще в первісних печерах, а ось така довбня була надійним аргументом для ствердження «права». Пізніше довбня модифікувалася, трансформуючись у армію, поліцію, судову структуру, в’язниці, ешафоти, психомоделі потойбічного трибуналу...

— Гм, — здивувався Радан. — Невже я таке говорив? А втім... Усе дуже слушно. Кажи далі, Гейє, я слухаю...

— Проте мудрі люди відзначали, що довбня сама собою не є підвалиною для тривких суспільних структур або дій. Хроніка історичного плину, хай і поверхова, висвітлювала примарність сваволі та насилля, а разом з тим — вирізняла поміж суєтою монархів та воєвод, здавалося б, непоказні постаті, химеричні ідеї, дивні, непрактичні заповіді, які з віку до віку поступово набирали значення, авторитету, злободенності. Взяти ту ж таки ідею геліоцентризму, через яку постраждав Джордано...

— Справа не в геліоцентризмі, — нахмурився учитель. — В останній розмові зі мною... не дивися на мене так печально, Гейє! Адже для мене це реальність... У розмові зі мною інквізитор відверто признався, що їх турбує не світова схематика, не існування чи відсутність Бога... Власне, вірити в існування гармонійного космічного Творця не може психіка злочинна, злобна, підла. Він прямо сказав, що не вірить у Бога, що переконаний у правоті Коперніка. Головне для них — не істина, а влада, можливість вічно тримати на замку світову в’язницю. Доки є сила не допускати руїни геоцентризму, володарі навіть кроку не зроблять назустріч новій потребі душі. Таких центризмів — безліч, Гейє. І найголовніший... я відчув це дуже гостро в останню свою ніч... найголовніший — центризм форми, тілесності...

— Ти майже це саме розповідав нам, — лагідно озвалася дівчина. — Твій Джордано... і мій Радан — близькі істоти. Десь твоя душа вже наближається сюди... і я щаслива, учителю. Слухай же далі... Про що я казала? Ага... Про ідеї Джордано. Інквізиція зробила все, щоб ім’я великого мислителя забули. Його книги нищили, палили, пам’ять про мученика пізнання розвіювалася на вітрах історії. Проте правда пробивалася крізь нагромадження забуття й брехні, як билинка з-під каменя. Над Європою, над світом прокотилися революційні бурі. Народи прагнули свободи, розкутості думки, ясності сенсу буття. Та часто цей рух до істини очолював той же торжествуючий звір, про якого писав Джордано. Він одягав машкару захисника волі, друга народу, прихильника демократії, будівника нового світу. І знову юрби вірили в урочисті слова нових спектаклів, скидали ветхих богів, щоб згодом вознести їх на п’єдестал в іншій іпостасі. В двадцятому віці Планета була поставлена на край прірви: торжествуючий звір містифікував різноманітні напрямки пошуку й мислення — від ліберальних до деспотичних, від гуманістичних до тиранічних. Багато великих народів (і наш у тім числі) потрапили в пастку демагогічного ошуканства і лицемірства. Якщо коротко, в кількох словах, то ось яка динаміка цих віків... Материк за Атлантичним океаном відкрили задовго до смерті Джордано. Нові ринки, нові народи, нове прикладення для владолюбства і гордині, визиску й збагачення. Темниця розширювалася, але в суті залишалася тією ж тюрмою, пекельними колами муки. Нагромаджувалася енергія технічної потуги, а разом з тим — енергія ненависті, породжена рабством, експлуатацією. Морські шляхи, прокладені до інших континентів, відкрили канали для формування планетарного економічного організму. Масштаби обміну породили титанічну постать багатомірного капіталу, а пізніше — імперіалізму. Авантюрна енергія пошуку, визиску, насичення, збагачення вимагала розкутого пізнання. Тому церква відступила, примирилася з планетарною необхідністю науки, разом з тим модифікуючи давні забобони відповідно до подиху нових історичних вітрів.

У надрах політико-економічних монстрів визрівали нові катастрофи, світ завагітнів плодом робітничих революцій. З тим соціальним немовлям планетарна думка пов’язувала сподівання на повне визволення. Так не сталося. Як і раніше, народно-визвольні революції очолювалися безпринципними, а інколи — жорстокими, амбіційними людьми. В котлі соціальних пертурбацій формувалися такі страхітливі тирани, котрі ім’ям грядущих благ навіть винищували цілі народи. В кривавому історичному вертепі людство потроху прокидалося, але якою ціною добувалося прозріння?

У двадцять першому віці розпочалася Космічна Ера. Ідея Джордано про безмежність заселених світів перестала бути химерою ума,