Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

class="p1">– Орду! – крикнув Хміль до Тимоша, сина.

Орда до цього участі в бою не брала. Тиміш помчав на коневі до орди й повів її за собою. Ляхи тікали. Луг був мокрий, глевкий, коні загрузали, ще дужче грузли карети, повозки. Кожен шляхтич їдучи в похід брав із собою в кареті намет, срібний посуд, а ще горілки – пінної й оковитої, а вже ж вин романських, наїдків дорогих, щоб коли стануть на постій, міг запросити товаришів і хизуватися своїм багатством. Тепер ті карети загрузали в болоті, перекидалися. Їздові випрягали коней й втікали.

А козаки віншували перемогу, запивали побіду. Пили з барил, зі жбанів, бочок, корців. Вони ніколи раніше не куштували таких напоїв і тепер впивалися. Тріумфували. Даремно. Хміль бігав по лузі. Вимахував шаблею, гукав:

– В погоню, в погоню. Добить супостата. На Варшаву.

Даремно Богун бив шаблею, ніхто не слухав.

Іскра бачив, як і Гриць припав до однієї бочки, яка застряла в задку повоза, в ній великий дубовий чіп, а в чопі проверчена ще однадірочка й чопочок, й тепер з неї туго бив угору золотистий бурштиновий напій. Гриць ловив його губами. Іван шарпнув його за плече.

– В погоню. В погоню.

– Яка там погоня, ляхи побиті. Випий і ти. Ти ж такого зроду не куштував.

ІV

Над полями слалася тепла передосіння юга, піднімала хмарки золотистого пилку, піднімали чайки і крячки на крилах. Над степом летіли білі чайки. Поклавши крила на теплі пружні струмені, летіли швидко. Але ще швидше летіла чутка. Ще не було й гомону, ще й ніхто нічого не знав по дальніх селах, а чутка вже ширяла над селом:

– Їдуть! Вертаються.

Люди йшли за ворота, чекали. Й дочекалися. Першою була пісня:

Не плач, не плач, Марусино,

Не плач, не журися.

Її пісня. Спочатку тиха, а далі набирала сили. І он вже замайоріли прапорці на списах. Їдуть. Строй за строєм. Веселі, радісні. Їдуть. А Гриця нема. Нема. Тю на тебе, це ж інші сотні. А он і наша. Але й там немає! Стерялася, знетямилася. Є! Є він, у останньому ряді, почепив шапку на списа і помахує. Рідний, милий. Живий.

Увечері вже зустрічав її на колодках, а потому пішли додому до неї в садок.

V

І ще двічі проводжала Гриця на війну і зустрічала Маруся. Один раз з-під Збаража і Зборова з побідою, а другий раз з-під Берестечка. Зніченого, хмурого, пом’ятого. Не схожого на самого себе. Супрун, Марусин у третіх, розповів, що Гриця вирятував Іскра. Поляки їх оточили. Приперли до болота й козакам був один вихід – через болото. Страшний вихід. Пускали в болото вози, кидали мішки з хлібом і іншим провіантом, сідла, ящики з ядрами, бочки з порохом і бралися, бралися. Болотне бабло шипіло, булькало, ковтало козаків.

Іван тягнув Гриця. До всього Гриць вивихнув ногу. Іван тягнув його на собі, бадьорив, спонукав як міг. Витріщалися великі зелені жаби, вужі чорними путами шмигали перед обличчям. А Іскра тягнув.

– Пусти, – хрипів Гриць. – Я сяду на отій купині.

– Я тебе сяду, – й тормосив за печі. – Пішли, полізли.

І знов трусив, волік за собою, провалювався по пояс, по груди, Іван виштовхував його з багнюки й ліз за ним.

І долізли, добрели до сухого.

Гриць був наче опущений у воду. Сидів або на призьбі, або на колоді за погрібником у нехворощі, ні до кого не виходив, не розмовляв.

– Та радій же ти, скурвий сину, – казав Левко Черес. – Радій, що живий. Он Маруся на тебе дивиться. А він не дивився на Марусю, чи було йому чогось соромно, чи просто маркітно на душі. Іноді ступав у обору, де вигинці ходив Півник – лошачок, стригун, подарований Супруном. Гриців Вітер лишився під Берестечком. Чистив лошака шкребком, а тоді солом’яним віхтем. Півник пустував, намагався вхопити його за рукав або за плече. Біля стригуна найдужче відходив. Потроху перестав накручуватися, а тоді взяв косуй викосив отаву в себе на лужку, а за тим і в Марусі. І вперше по давнім часі попив смачного Марусиного узвару в садку. Але і в корчму не йшов. І вже це був той, колишній Гриць, привітний, ще й законозистий, жартівливий. І приходив у садочок до Марусі. Й проводив додому з колодок. І знов обіймав, вже сміливіше, як колись. А Маруся мліла в його обіймах. І не було для неї кращої душі, як Гриць, вона просто марила ним. І з усіх сил трималася, щоб не зацілувати, замилувати, бо те дівці в стид. Вона знала, що любов її велика, вічна, як і його до неї.

І знали вони обоє, як обжнивують, Гриць прийде вже не по стежці, а вулицею зі старостами.

Маруся сиділа в садочку. Сутеніло. Бог розсипав по небу золоте просо зір, вони мерехтіли, зозулястий півень-місяць сидів на вербі та скльовував їх. Гриця не було. Обіцявся прийти рано. Скрушно. Сумно. Зозулястий півень злетів на вищу вербу, на найвищу. Гриця немає. «Може, захворів» – зітхнула. Так удень же був здоровий. Кудись мати послала. А спокою не було. Дівчата на колодах переспівали всіх пісень, ось вже затягнули: «Козак коника веде, а дівчина плаче». І останню про козака, який лежить у житі під вербою; «Упав козак та й лежить, Та нікому затужить». Сумно як. Так і не діждалася, пішла до хати. І встала з німотою в серці. Сиділа на лаві.

– Ти б хоч теля вивела, – мати.

Схопилася, взяла мотузок, повела теля далеко-далеко по стежці в Грицевий бік. Може, побачить його в дворі. На подвір’ї порожньо. Полощеться білизна на вітрі на мотузку. Хоч би когось запитати. Побігти до Василинки. Василинка – подружка, зграбненька, кирпатенька з невеликими муратинням довкола носа, щебетлива, весела. Вона любить Івана, а той любить Марусю. Василина знає це, але знає й те, що Маруся байдужа до Івана, в неї є Гриць.

Побігла. Василина на призьбі лущила в підрешіток квасолю.

Запитала про те, про се, а тоді:

– Хлопців було багато на колодках?

– Багато.

То слава цим дівчатам, коли до них ходить багато парубків.

– А Гриць був?

– Був.

– Чогось він не прийшов увечері до мене.

Василинка поставила підрешіток на спориш. Сиділа, думала: казати чи не казати. Та від цього нікуди не дінешся. Хлопці такі невірні. Обійняла за плечі. Та й… вже не Марусі, ні їй:

– Не прийде він…

– Як не прийде? – не зрозуміла Маруся.

– Заручила його Бобренчиха з Гилею Вишняківською.

– Як заручила? Що