Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

Я навіть не хотіла слухати про те, що він нібито хвилювався за мене. Мабуть, лише й зрадів, що я не прийшла на побачення.

— Іди геть! — крізь зуби сказала я. — Я не хочу з тобою розмовляти. Бачити тебе теж не хочу! Забирайся з моєї кімнати, бо інакше я зараз же зберу свої речі та з’їду від тебе.

— Поліно, що відбувається? — спокійно спитав він і зробив декілька кроків у мій бік.

— Що відбувається? Навіщо ти взагалі повернувся?

— Бо це мій дім, у якому я живу!

— Її ти теж сюди привіз? — поцікавилася я посміхнувшись. — Звісно ж! Якісь дурниці питаю. Це ж мав бути ваш будинок.

— Про що ти взагалі кажеш? — Гордій не приховував свого роздратування. — Не треба говорити цими загадками, Поліно!

— Я бачила вас! — голосно закричала. — Бачила, як ви обіймалися посеред того ресторану. Ти не відштовхнув її, Гордію. Так захопливо гладив її та шепотів їй щось на вухо. Ти, мабуть, казав тій своїй Діані, що через три місяці будеш вільним, коли розлучишся зі мною. Ви планували зустрічатися за моєю спиною?

— Замовчи! — різко сказав він, підходячи до мене.

Я відсунулася на ліжку, але вдарилася спиною об спинку. Гордій стояв одразу біля мене. Сама ж загнала себе в кут, з якого не вибратися.

— Отже, ти побачила мене з Діаною і повернулася додому? — спокійно спитав Гордій, наче його злість уже зникла.

Моя ж лише наростала з кожною секундою. Він за ідіотку мене тримає?

— А що я мала робити? Приєднатися до вашої романтичної вечері? Чи може, ти хотів запропонувати мені ніч утрьох?

— Як мінімум, ти б підійшла до нас та вчинила скандал. Це більше схоже на тебе, аніж втікати та закриватися у кімнаті.

Я похитала головою та знову відчула сльози на очах. Мені не хотілося перед ним плакати, але з мого жалюгідного вигляду він і так знав, що я весь цей час сиділа тут та ридала.

— Ти не розумієш! — закричала я, відчуваючи, що по щоках таки потекли сльози. — Це не та ситуація, де я могла б влаштувати істерику. Тобі колись було боляче? — я подивилася на нього. — Так сильно, що всередині все наче обірвалося, а сльози душать, змушуючи задихатися, ноги не тримають, і ти не можеш навіть слова вимовити. Тобі просто хочеться втекти туди, де тебе не знайдуть. Особливо той, хто зробив боляче. Я зізналася тобі в тому, що закохалася в тебе. Ти обіцяв, що не зробиш мені боляче, але зробив. Після всього, що було між нами, я не могла бачити тебе з нею.

Я відвела очі, бо не витримувала більше його погляду. Гордій раптом охопив моє обличчя своїми руками. Я сіпнулася, намагаючись відштовхнути його від себе. Він же навпаки підійшов ще ближче.

— Не торкайся мене! — сердито сказала я та спробувала забрати його руки від свого обличчя.

— Поліно, — спокійно мовив він, усе ще обіймаючи своїми долонями моє обличчя, — подивися на мене.

Я, заперечуючи, похитала головою. Це було занадто. Він уже давно мав піти геть звідси. Навіщо я підпустила його так близько до себе? Знову...

— Подивися на мене, Поліно! — почав вимагати Гордій, а тоді ніжніше додав: — Прошу.

Він легко погладив своїм великим пальцем мою щоку. Від цього жесту моя шкіра зрадницьки покрилася сирітками. Я ненавиділа те, що моє тіло не могло протистояти йому. Усе ж глянула на нього, але сльози на очах зібралися з новою силою. Гордій дивився на мене з таким жалем, ніби йому було шкода мене. Я гірко посміхнулася, бо розуміла, що він зараз кине мене. Це кінець...

— У нас з Діаною є минуле, — почав він, — яке ні я, ні вона, ні ти не можемо змінити. Ми були разом рік. Ми любили одне одного. У нас були плани, і я думав, що вона таки залишиться тією єдиною жінкою в моєму житті. Коли вона кинула мене перед церемонією, мені, мабуть, було боляче. Вона образила мене своїм вчинком, похитнула мою впевненість у собі. Я відчував усе те, що ти описала раніше, але зміг побороти це до того моменту, коли на весіллі з’явилася ти. Зараз, коли я бачу твої сльози, мені болить сильніше. Я не хотів образити тебе, і якби я знав, що ти була в той момент там, то не дозволив би тобі піти.

— Так, ти б кинув мене уже тоді, — пробурмотіла я. — Якщо ти досі кохаєш її, то скажи про це зараз. Не муч мене, будь ласка. Я не можу більше цього витримувати.

— Я б не кинув тебе, Поліно.

Здається, він говорив упевнено. Я відчувала це, але поки нічого не розуміла.

— Але ти не кохаєш мене, — тихо прошепотіла я.

— Ти не знаєш! — твердим тоном сказав Гордій. — Так, я не говорив тобі цього, бо не звик ділитися своїми почуттями, але мені здавалося, що ти зрозуміла це.

— Як? Як я могла це зрозуміти?

Ця розмова втомила мене. Я просто не розуміла, що він хоче сказати мені в кінцевому результаті: Гордій збирається кинути мене чи планує зізнатися у коханні? Я не знала, але від останньої думки мені стало смішно.

— Знаєш, що я сказав Діані? — тихо спитав він і нахилився ближче до мене.

— Мене це не цікавить, — їдко мовила я, дивлячись йому в обличчя. — Ні ти, ні твоя Діанка!

— Тебе це мало б цікавити, Поліно, бо ти була важливою частиною нашої невеличкої з нею розмови.

— Тієї, де ти гладив її по волоссі та шепотів на вушко приємні словечка? Чи потім ще була якась розмова? Може, десь у ліжку? Ти ж щось робив дві години.

— Я чекав на тебе! — різко сказав Гордій.

— То що ти говорив їй? — спитала я таким тоном, щоб це звучало максимально байдуже.

— Я прощався з нею, — відповів він.

— Мабуть, це було дуже приємне прощання. Коли у вас наступна зустріч?

— Ти не чуєш мене, Поліно.

— Може, не хочу чути?

— Не хочеш, але я змушу тебе вислухати мене.

— Я втомилася від тебе, Гордію, — тихо зізналася. — Ти завжди закритий, а мені так важко пробитися через твою стіну. Я не можу більше так. Ти закохав мене в себе, але сам...

— Ти вже пробилася, Поліно. Я теж закохався! — голосно закричав він. — Хіба ти не бачиш цього? Не помічаєш, що робиш зі мною? Я думаю про тебе навіть тоді, коли не мав би думати. Я не можу зібратися ні на тренуваннях, ні на заїздах, бо в моїй голові постійно ти. Думаєш, чому я завжди тікав від тебе? Бо вважав, що якщо менше бачитиму тебе, то зможу зробити так, щоб ти зникла з моєї голови. Не вийшло! — Гордій ледь усміхнувся. — Нічого не вийшло. Ти все ще в моїй голові! І перед заїздом я хвилювався, наче підліток, що вперше сідає за кермо, бо хотів вразити тебе.