Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

дуже непогано застосовував здобуті знання на практиці; бракувало тільки останнього штриха, подиху справжньої творчості. Його пройняв невимовний, холодний, знайомий кожному ще з раннього дитинства жах: перед ним сидів мертвяк, яким керувала незнана й невидима сила; то було щось гірше за примару, то був сам Нелюд.

Робити було нічого; залишалося хіба сидіти ось так і далі, хоч би й довіку, якщо буде така потреба, оберігаючи Владарку від Нелюда. Острів тим часом долав одну за одною велетенські хвилі, що ще більше скидалися тепер на гірські вершини; досвідченому мандрівникові тут неодмінно пригадалися б Альпи чи навіть Анди. Жодне слово не порушувало тишу що запанувала довкола; тільки часом до них підходили звірі чи підлітали птахи. Так минала година за годиною, і ось нарешті Нелюд заговорив. Він навіть не глянув у Ренсомів бік, лишень повільно і якось недоладно, немов заіржавілий, незмащений механізм, розтулив рота і вимовив:

— Ренсоме!

— Що? — спитав той.

— Нічого, — відповів Нелюд. Ренсом допитливо зиркнув на нього. Невже ця істота зовсім уже збожеволіла? Проте виглядав він так само, як раніше, радше мертвим, аніж навіженим. Спокійно сидів по-турецьки, похиливши голову і привідкривши рот; жовтий пилок із тутешніх рослин осідав у нього на щоках, а руки з довжелезними нігтями, що відливали металом, нерухомо лежали на землі. Ренсом рішуче відкинув думку про божевілля ворога; приводів для занепокоєння йому і так зовсім не бракувало.

— Ренсоме! — знов озвався Нелюд.

— Що?! — різко спитав Ренсом.

— Нічого.

Запала тиша, але не минуло й хвилини, як почувся жахливий голос:

— Ренсоме!

Цього разу він не відгукнувся. Минула ще хвилина, і Нелюд знову промовив його ім’я; за хвилину все повторилося.

— Ренсоме!.. Ренсоме!.. Ренсоме!.. — лунало щохвилини на острові, аж доки десь на сотому разі Ренсом не втратив терпцю і не проревів у відповідь:

— До дідька, та чого вам врешті-решт треба?

— Нічого, — відказав, як і слід було сподіватися, Вестонів голос.

Ренсом постановив собі надалі мовчати, та коли Нелюд покликав його, либонь, у тисячний раз, мимоволі озвався і, звісно ж, почув: «Нічого». Кінець кінцем він таки навчився зберігати мовчання, і не тому, що опиратися спокусі озватися було легше, ніж раз по раз чути одну й ту ж відповідь — і те, й те було справжньою тортурою, — а тому, що його дедалі сильніше проймало бажання таки протиставити щось цьому нахабству, цій упевненості свого мучителя, який, здавалося, анітрохи не сумнівався, що рано чи пізно таки візьме над ним гору. Якби натиск був явним, відвертим, опиратися йому було б, либонь, легше. Найбільше лякало те, що зло поєднувалося тут із чимось на позір майже дитячим. До спокус, до богохульства, до всіляких-розмаїтих жахів він був хоч трохи готовий — але не до того, що йому будуть отак в’їдливо, набридливо дошкуляти, що Нелюд дійматиме його, наче якийсь надокучливий першокласник. З якими уявними жахіттями можна порівняти ті почуття, що дедалі сильніше проймали тоді Ренсома? Година минала за годиною, і йому починало здаватися, наче істота, яка сидить оце перед ним, за людськими мірками просто вивернута навиворіт: все, що в людей зазвичай криється всередині, десь у глибині серця, в неї — назовні; натомість всередині — зяюча порожнеча. Назовні — великі замисли, бунт супроти неба і пов’язані з ним зміни в долі світів, проте глибоко всередині, за останнім покровом, не було нічого, крім властивої хіба підліткам безпричинної, чорної злостивості, безцільної зловтіхи, яка задовольняється навіть найменшою нагодою над кимось поглумитися, достоту так, як любов задовольняється найменшим проявом ніжності. Невже таке можливо? Ні про що інше Ренсом уже просто не міг думати, і якщо йому й удавалося спокійно всидіти на місці, то тільки завдяки тому, що він твердо вирішив: краще вже почути мільйон разів своє ім’я, ніж мільйон разів — слово «нічого».

А тим часом маленький, осяйний наче пригорща коштовних каменів клаптик суші знай злітав до золотого небесного склепіння, на мить ніби завмирав там, на високому гребені, а тоді стрімко — аж хилилися в один бік усі дерева — нісся донизу, у теплу долину, що іскрилася поміж хвилями. Владарка й далі лежала долі, підклавши під голову руку і ледь-ледь розтуливши вуста; вона, безперечно, спала — очі мала заплющені, дихала рівно, — але обличчя у неї виглядало інакше, ніж у поснулих людей у нашому світі: на ньому зберігся і розумний вираз, і жвавість, а все її тіло мало такий вигляд, наче вона могла миттєво схопитися на ноги і податися кудись у своїх справах. Назагал складалося враження, наче сон для неї не стан, а дія.

Зненацька на океан упала ніч. «Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме…» й далі чулося з пітьми. І раптом він подумав, що рано чи пізно йому точно треба буде заснути хоч на кілька годин, а от Нелюдові це навряд чи потрібно.

X

Виявилося, що боротися зі сном йому не до снаги. Довго-довго Ренсом сидів у темряві, закляклий і втомлений; незабаром він захотів пити і їсти, а проте не рухався з місця, намагаючись не звертати уваги на безконечне бурмотіння «Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме…», і от зненацька отямився від того, що поруч точилася розмова; початку її він не пам’ятав і зрозумів, що сон зрештою таки його зморив. Прислухався: Владарка тільки зрідка вставляла якесь слово, Вестонів же голос майже не змовкав. Звучав м’яко, ледь не лагідно, і говорив не про Тверду Землю і навіть не про Малелділа, а гарно й піднесено розповідав одну за одною якісь історії, і Ренсом доволі довго не міг зрозуміти, що ж пов’язує їх між собою. В усіх цих історіях ішлося про жінок, проте жінки ці жили у різні епохи і мали зовсім різну долю. Часом Владарка зроняла одне-два питання, і тоді з’ясовувалося, що багато чого їй не зрозуміло; втім, Нелюда це, на диво, анітрохи не бентежило. Якщо йому важко було пояснити щось в одній історії, він просто кидав її і тут же переходив до наступної. Всі його героїні були, здавалося, сущими мученицями: їх пригнічували батьки, покидали чоловіки і зраджували кохані, супроти них повставали діти, а суспільство їх не сприймало. Проте так чи інакше все, як правило, закінчувалося добре: або славою і хвалебними одами на честь героїні ще за життя, або — значно частіше — запізнілим визнанням і гіркими сльозами після смерті. Історія йшла за історією, і Владарка переривала Нелюдів монолог своїми запитаннями дедалі рідше й рідше; вочевидь, у неї вже почало складатися якесь враження