Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Розділ 88

- Навіщо ти повернулася? - вона здригається від питання Стаса.

- До тебе ... пробач, що вам з Андрійком довелося це все пережити. І мені дійсно треба пояснити деякі речі. Багато чого в моїх діях ти міг розцінити як зраду, - схлипує.

- Розкажи, - посміхається Стас.

А мені хочеться підвестися і виштовхати її з цього будинку. Гидко слухати чергову брехню! Але я продовжую сидіти на дивані. Не розумію, що робити? Що буде далі? І як пережити цей фарс?

- Спочатку мене найняла, Слава. Але гадаю, ти й сам це знаєш. Я була молоденька, дурненька, і мені потрібні були гроші. Це було для мене грою. І в цьому я каюсь, - шморгає носом. Очі сумні, як у побитого собаки. - Але в той же час я вдячна їй. Інакше я ніколи не пізнала б радості бути з тобою. Я закохалася з першого погляду, і все інше виявилося таким дріб’язковим. Незабаром завагітніла, і моєму щастю не було меж. Але страх викриття отруював мені життя. Я боялася тобі зізнатися. Не уявляла, як існувати, якщо втрачу тебе. Я мовчала. А вони… плели інтриги, шантажували мене. Коли я нарешті зважилася на відвертість, то мене випередила Тома. Вона влаштувала аварію. Але я й не знала, що опинилася між двома вогнями. Анастасія знала про аварію, вона не змогла її запобігти, зате встигла приїхати до поліції. Я була сильно поранена. Не відчувала ні рук, ні ніг. Вона з якимись чоловіками витягла мене. Далі вони підклали труп жінки та зробили все, щоб від машини залишилися лише уламки. Я пам'ятаю все невиразно, постійно втрачала свідомість. А отямилася я далеко, в іншій країні. У мене все тіло в шрамах, і не тільки тіло, - проводить рукою по щоці. – Я довго не могла ходити та вижила дивом. Анастасія тримала мене у полоні. Казала, що я її козир. Але невдовзі вона поїхала. А мене віддала страшному чоловікові, який знущався з мене, як хотів, тримав на прив'язі, - по її щоках струмками течуть сльози. Вона їх витирає, тремтить, невідривно дивиться на Стаса. - Я дуже хотіла послати звістку, але не могла. Я була безправною іграшкою в чужих руках. І як тільки я вибралася, одразу ж приїхала. І це коштувало мені неабияких зусиль.

- А тепер ти чого хочеш? – холодно кидає Стас. Він так і стоїть, схрестивши руки, не змінюючи пози.

- Побачити сина, побути трохи поряд з тобою. Адже почуття… Стас… вони ж не пішли, а стали лише сильнішими! - сповзає з крісла, закриває руками обличчя, трясеться від ридань.

- А мені здається, - роблю глибокий вдих, - Що ти отримала свій бумеранг, якщо це правда про твоє ув'язнення. Доля відповіла тобі тією ж монетою. Напевно, тобі було нелегко, але я не маю ні краплі жалості до тебе.

Сказала. Видихаю. На душі легше. Наче зі словами я випустила те, що мучило мене всі ці роки.

- Олено, ти маєш право вважати як забажаєш. Можеш робити з мене ворога, - схлипує. - Я все зрозумію і прийму. Тільки, Стасе, - піднімає на нього повний розпачу погляд, - Дай мені побачити сина!

- Ні, - жорстко, коротко, хльостко.

- Він же мій хлопчик, і ми досі одружені. Я маю всі права на свою дитину, - жалібно скиглить.

- Про який шлюб ти говориш? Ти вийшла за мене під іншим ім'ям! Уляна не має дітей!

- Я змінила документи офіційно... Так, багато в моїй біографії підроблено, але паспорт у мене справжній. І мої почуття та щирість… Я та сама людина, яку ти полюбив, Стасе!

- Покинь цей будинок, - від його слів, вона хапається за щоку, наче отримала удар.

- Ні! Стасе, давай поговоримо наодинці! Давай усе вирішимо! Андрійко! Не відбирай у мене сина! - повзе до нього на колінах, відставляючи ногу вбік.

- Прощавай ... - відвертається.

Уляна піднімається і прямує до дверей. Потім різко повертає і йде до сходів.

- Вихід не там, - Стас іде слідом.

- Я відчуваю моя кровиночка тут! Я його знайду! Андрюйкооо! – кричить на все горло.

Стас киває охоронцеві, який підбіг.

- Допоможи цій жінці вийти.

Мужчина підхоплює Уляну на руки та несе до виходу.

- Стас! Ганна не твоя дитина! Зроби ДНК! Не дозволь їм зруйнувати наше кохання! – репетує до хрипоти.

Її виносять із дому. А в мене почуття, ніби мені в душу начхали і з ніг до голови облили брудом.

Ми стоїмо зі Стасом одні в коридорі, і між нами почуття незручності. Я так чекала на його повернення, а через Уляну… все розвалилося…

- Там діти... треба їх заспокоїти... піду... - бурмочу здавлено.

Хочу якнайшвидше зникнути з поля зору. Роблю кілька кроків.

- Олено, стій, - не дихаю, повільно обертаюся, слабка надія тремтить пораненими крилами.

- Тобі треба поїхати. Негайно. Завтра.

Надія в мені гине з надсадним криком.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍