Читати книгу - "Факультатив для (не) літаючої гарпії, Крістіна Логоша"

Розділ 17 (3)

Жах крижаною рукою стиснув моє серце. Ті самі емоції були на обличчі Мадді.

— Все! Біла Богиня Смерті втомилася та хоче відпочити.

Селяни теж добряче вимоталися і були раді закінченню танцю. Нурса наказала всім розходитися і готуватися до бенкету на світанку. Незабаром сонце зійде на Нефему. Кіталі провела нас у головний намет, яким гостинно поступилася Нурса. Біля входу обачно залишили охорону.

— Що з… — я відкашлялася, даючи зрозуміти чоловічкі, що, можливо, нас підслуховують. — Що з моїм божественним талісманом, від якого в мене іноді головний біль? — завуальовано запитала про Кайя Мадді.

— Ваша коштовність у порядку, Біла Богиня Смерті, — сказала Рінка, — її відмили, добре натерли, щоб у неї був приємний блиск. Швидше за все, на світанку вам її подадуть під соусом із місцевих трав. Я знайшла багато огранених та бездушних діамантів у величезному рові за селом… Мабуть, цяцьки тут використовують не за призначенням.

— Мій ти бідолашний талісманчик, — притиснувши руки до грудей, сказала Мадді. — Треба його рятувати.

Далі ми розмовляли так тихо, що, здавалося, слова беззвучно злітали з наших вуст.

— До світанку не вийде. Я думаю, що сушені голови мавп, як джерела світла, повинні зникати з настанням дня. Ми зможемо скористатися нашої сили, — запропонувала я.

— Ти впевнена, що ці вогники зникають? За кількістю діамантів, які там лежали, я починаю сумніватися.

— Немає сенсу ризикувати зараз, довкола йдуть приготування, скрізь ходять павуки. Якщо нас запідозрять у змові, то на світанку нас теж натрують травами.

Зрозумівши, що інших варіантів у нас немає, ми стали чекати фатальної години, розробляючи план втечі з павучих лап.

***

Через кілька безсонних годин у наш вігвам увійшла Кіталі з загоном войовниць, щоби проводити до місця обряду. Селище спорожніло. І нехай цього разу нас вели не зі зв'язаними руками, але відчуття, що ми бранці, а не гості, у мене не пропадало. Всюди по п'ятах за нами слідували вогники, що світилися.

Перші промені сонця з'явилися на небі, коли ми прийшли до тотему Білої Богині Смерті, в ніші якого була Казкарка.

Побачене шокувало мене: навколо тотема, прикрашеного квітами, стояли чотири стовпи для спалення. На постаменті стояв Кай. Він був майже голий, лише на стегнах у нього була подоба спідниці із трав. Лускате тіло магіка було обліплене листками якоїсь рослини.

— А я думала, ви нас з'їсте, — простодушно промовила Мадді.

Нурса по-доброму посміхнулася і промовила:

— Ну, ми ж не аборигени якісь, щоби вас сирими їсти. Спочатку підсмажимо, а потім з'їмо.

Павучий народ вибухнув тріумфом.

— Але ж я Біла Богиня Смерті! — безпорадно вигукнула Мадді. — Мене не можна їсти.

— Біла Богиня Смерті завжди приходить до нас. Вона наводить істот у своєму образі до цього тотему вже багато століть і своїми жертвами не дає нам померти з голоду. Ми завжди зустрічаємо її дари з повагою та шаною. Наше селище зробило багато, щоб отримати її заступництво. У тому числі позбулися брехливих та слабких чоловіків.

Вона кинула зневажливий погляд на пов'язаного Кая.

— Чоловіче м'ясо тверде, його доводиться довго маринувати.

Сонце вставало, розсіюючи напівтемряву. Нас почали штовхати до постаментів списами з магічними наконечниками.

— Рінку, сонце! — крикнула я.

Фарві розкрила долоні та закликала до природної магії… але вона не озвалася. Навіть після світанку наші сили були заблоковані. Наш план провалився.

Мадді кричала і вимагала, щоби це припинили. Рінка спробувала відбитися від списа. Але при дотику її наче вдарило струмом.

Я відволіклася від стражниць і на мить подивилася на язичників, що стовпилися. Попереду всіх, наче спостерігаючи за цирковою виставою, стояла павукова дівчинка років п'яти. Вона пильно стежила за ритуалом, але мене більше вразив її погляд. У ньому не було жалю. Побачивши, що я за нею спостерігаю, вона розпливлася у задоволеній посмішці, оголюючи гострі, як різці, зуби.

Спіткнувшись, я впала на землю, здерши шкіру з долоні. У цей момент мене спіткало бачення.

 

Я стояла на постаменті, а під ногами розгорялося багаття. Але мої руки були розв'язані, і я тримала Казкарку.

Вітер підвівся, змушуючи волосся метатися, а полум'я розгорялося ще сильніше. Павучий народ злякано озирається на всі боки. Чорні хмари затягли небо. Зривався дрібний дощ.

 

Мене підхопили під руки і заштовхали на купу дров та гілок.

— Нурсо, ти думаєш, одних танців буде достатньо, щоб ублажити Білу Богиню Смерті? Богиня образиться на вас і більше ніколи не приведе прийшлих до цього тотему.

Старійшина здригнулася, а серед селян понесся стривожений шепіт.

— Що ти хочеш сказати, птах? — звернулася до мене стара.

— Ви не дотримали слова, даного Білій Богині Смерті. Вас наздожене її помста.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍