Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

реактори ходових систем. Ну, і не забуваймо про корисний вантаж Бугаїв — фрактальні кущі нанороботів, мільйони яких обліпили кораблі, немовби це якась химерна лоза обплела довгі хребти зорельотів.

Адміралтейству Нової Республіки, яке жадало від своїх кораблебудівників тільки найсучасніших рушіїв із сингулярностями та ходових систем, які викривляли простір, термоядерні двигуни, що діють у межах Ньютонових законів, могли би здатися чудними. От тільки на відміну від Адміралтейства фестивальні Бугаї мали реальний бойовий досвід. Їхні реактивні двигуни давали не просто важливі переваги в космічному бою, а фактично надавали проникливому оборонцю до непристойного велику фору: по-перше, раціональну тягооснащеність, а по-друге, характерну малопомітність. Віртуальна маса бойових кораблів, оснащених двигунами із сингулярностями, досягала десятка мільярдів тонн, що робило їх надзвичайно громіздкими і неманевреними: здатні прискорюватися за мінімальний час, вони однак не спроможні були різко лягати на інший курс, та й помітив їх Фестиваль фактично на міжзоряній дистанції. З іншого боку, реактивні двигуни на кардановому підвісі здатні міняти свій вектор з такою швидкістю, що вона загрожувала структурній цілісності зорельотів, які доводилось будувати з особливим запасом міцності. І хоча термоядерний вихлоп забиває всі сенсори з відстані в мільйони кілометрів, він завжди вузькоспрямований, а значить, малопомітний з протилежного напрямку.

Маючи велетенський випромінювач інфрачервоного спектру за собою — цілу планету, — Бугаї прискорилися із костоломними ста «же» назустріч першому загону ескадри вторгнення. Тріангулювавши координати супротивника за їхніми спектрами, оборонці досягнули пікової швидкості 800 км/с, після чого загасили рушії та продовжили мовчазний дрейф у заданому напрямку.

В ситуаційній кімнаті на «Владарі Ванеку» панували тиша й напруженість.

— Другому комендору приготувати серію із шести SEM-двадцять, встановити заряд сто кілотонн, перші дві налаштувати на максимальний ЕМІ, у наступних трьох — на розсіювання продуктів розщеплення вздовж головної осі. Першому комендору підготувати дві торпеди D-чотири, з відстроченням пасивного запуску на одну хвилину.

Капітан Мирський відкинувся на спинку крісла.

— Прогноз? — пробурмотів він у бік корветенкапітана Вульпіса.

— Усі в повній бойовій готовності, пане капітане. Трошки бентежить відсутність будь-яких сигнатур, але ми будемо готові до здійснення повноцінного маневру за сорок секунд після одержання сигналу на виконання.

— Добре. Радар, є щось нове?

— Ні, пане капітане. Пасивні сенсори нічого не показують.

— От і славно.

До перигею лишалося дві години. Мирський намагався не виказувати своєї нетерплячості.

Тарабанячи по бильцях крісла, він чекав на знак, будь-який знак, що свідчив би про життя в порожньому космосі навколо них. Фатальну засвітку лідарним променем по стелс-обшивці «Владаря Ванека», брижі гравітомагнітних хвиль, хоч який-небудь симптом присутності ворога між бойовим кораблем і пунктом його призначення.

— Що скажете, корветенкапітане Вульпісе?

Той пробігся очима по зайнятих бойових постах перед собою:

— Я був би значно спокійніший, якби вони хоч спробували нас намацати. Або ми повністю їх заскочили зненацька, або…

— Дякую, я почув вашу думку, — промимрив ледь чутно Мирський. — Мареку!

— Так, пане капітане?

— Вам доручена гвинтівка, і вона заряджена. Будь ласка, стріляйте тільки тоді, як здатні будете роздивитися білки їхніх очей.

— Капітане? — зі здивуванням витріщився на командира Вульпіс.

— В разі чого, то я у себе в каюті, — відмахнувся Мирський. — До повернення фреґатенкапітана Муромця або мого штурвал ваш. Негайно кличте, якщо будуть хоч якісь новини.

У своїй каюті, розташованій одразу під ситуаційною кімнатою, Мирський упав у крісло. Він важко зітхнув і набрав номер на телефоні:

— Комутаторна? Переказуйте мої вітання комодору, спитайте, будь ласка, чи має він для мене хвилинку… Прекрасно.

За хвилину теленькнув відеофон.

— Пане комодоре!

— Капітане! — Комодор Бауер мав вигляд напрочуд заклопотаного організаційними справами, дуже втомленого начальника.

— Я хотів би доповісти про одну, е-е… прикрість. Якщо маєте час.

Бауер склав пальці дашком.

— Тільки якщо стисло, — похмуро відповів він.

— Без проблем. — Очі Мирського мерехтіли у відсвітах газового світильника. — Усе сталося через мого начрозвідки-ідіота. І якби він сам не вбився, то сидів би зараз у кайданах.

Мирський перевів подих.

— Але він діяв не сам. Я би рекомендував, конфіденційно, накласти службове стягнення з мого першого офіцера, фреґатенкапітана флоту Муромця. Хоч би й неформально, адже ми так близько до ворожих позицій…

— Подробиці, капітане. Що він накоїв?

— Лейтенант Зауер перевищив свої повноваження, коли намагався примусити виказати себе терранського шпигуна — тобто жінку, — зімітувавши трибунал проти неї. Якимось чином він переконав фреґатенкапітана Муромця забезпечити йому прикриття, чим, на мою думку, допустив помилкову оцінку ситуації: нічого було лізти на дипломатичну територію. Хай там як, а молодший лейтенант перестарався, і жінка запанікувала. За нормальних обставин це не проблема, але вона якось… — Мирський кашлянув у кулак.

Бауер кивнув.

— Решту я собі уявляю. Де вона зараз?

Мирський знизав плечима:

— Десь за бортом. Разом із цивільним інженером-підрядником із верфі. Зникли безвісти, можливо, в скафандрах. Але мені не відомо, де саме вони, не відомо, що вони собі в біса думали взагалі. Прокуратора, пане комодоре, також недорахувалися. А в нашій обшивці зяє діра на місці її каюти.

Комодор поволі розплився в посмішці.

— Не думаю, що варто гаяти час на їхні пошуки, капітане. Бо навіть якщо знайдемо, доведеться їх знову викинути за борт. Припускаю, прокуратор теж доклав свою руку до цього несправжнього суду?

— Гадаю, що так, пане комодоре.

— Що ж, за таких обставин, мабуть, і переживати за долю цивільних нам не треба. Навіть якщо вони трошки підсмажаться під час бою — байдуже. Я певен, ви знаєте, що робити.

— Так точно! — кивнув Мирський.

— Що