Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

— Це питання, яке має з’ясувати трибунал.

Франк пояснив, що за п’ять місяців слухань він дізнався такі речі, про які йому до кінця не було відомо, можливо, він натякав на Гьосса. Тепер у нього є «повне усвідомлення» тих жахливих звірств.

— Мене переповнює глибоке почуття провини.{537}

Це звучало як своєрідне визнання і тривожний сигнал д-ру Зайдлю. Інші підсудні теж сприйняли його слова так само, як і решта присутніх в судовій залі.

— Ви запровадили єврейські гетто?

— Так.

— Ви запровадили розпізнавальні мітки для позначення євреїв?

— Так.

— Ви особисто запровадили примусову працю у Генерал-губернаторстві?

— Так.

— Чи було вам відомо про умови у Треблінці, Аушвіці та інших таборах?

Це було небезпечне питання. Франк чув докази, які виклав Райзман, і чув, які жахливі свідчення надавав Гьосс. Тож він ухилився.

— Аушвіц не був на території Генерал-губернаторства.

Строго кажучи, це було правдою, хоча табір був розташований достатньо близько до Кракова, де він працював, тому Франк міг відчути дух цього місця.

— Я ніколи не був ні у Майданеку, ні у Треблінці, ні в Аушвіці.

Не було жодного способу, щоб дізнатися, чи це відповідає дійсності. Уважні судді мали б зауважити коротке ухиляння, адже він не відповів на поставлене питання.

— Чи ви коли-небудь брали участь у знищенні євреїв?

Франк замислився, на його обличчі був здивований вираз.

Він надав ретельно підготовлену відповідь.

— Я кажу «так», і причиною, чому я кажу «так», є те, що після п’яти місяців цих слухань, а особливо після того, як я почув свідчення Гьосса, моя совість не дозволяє мені скинути усю відповідальність лише на цих другорядних людей.

Ці слова викликали в обвинувачених збентеження, яке він повинен був помітити. Франк хотів, аби його слова чітко зрозуміли: він ніколи особисто не встановлював винищувальних таборів і не сприяв їхньому існуванню.

Щоправда, Гітлер поклав страшну відповідальність на цих людей, тож це була і його відповідальність. Один крок вперед, один крок назад.{538}

Зачитували слова з його щоденників.

«Ми роками боролися проти євреїв». Ці слова він мусив визнати. Так, він робив «найжахливіші заяви»; ці щоденники свідчили проти нього, від цього не втечеш.

— Тому це не більше, ніж мій обов’язок відповісти на ваше запитання в такому разі «так».

У залі суду усі замовкли. Далі він сказав:

— Навіть через тисячу років цю провину Німеччини не буде змито.{539}

Для декого з обвинувачених це було занадто. Герінг роздратовано захитав головою, щось прошепотів сусідові біля себе і передав записку далі по лаві підсудних. Ще один підсудний висловив невдоволення тим, що Франк пов’язав свою індивідуальну провину з провиною усього німецького народу. Існує різниця між відповідальністю окремої особи і відповідальністю групи. Дехто з тих, хто почув цей останній коментар, міг зауважити його іронію.

— Ви чули, як він сказав, що Німеччину заплямовано на тисячу років?{540} — прошепотів Герінгу Фріц Заукель.

— Так, я чув це.

Зневага до Франка була явною. Вечір у нього заповідався непростий.

— Гадаю, Шпеєр казатиме те саме, — додав Герінг. — Франк і Шпеєр були легкодухими. Боягузи.

Під час обідньої перерви д-р Зайдль закликав Франка зробити визнання своєї провини більш витонченим, звузити його. Франк відхилив це прохання: «Я радий, що висловив це, і дозволю собі продовжувати так само, як є».{541} Пізніше він поділився з д-ром Гілбертом, що сподівається, що зробив усе можливе, аби уникнути шибениці: «Я дійсно знав про те, що відбувалося. Гадаю, суддів вражає, коли один із нас говорить від щирого серця і не намагається ухилитися від відповідальності. Як ви вважаєте? Я справді втішився від того, яке враження справила на них моя відвертість».

Інші підсудні зневажливо поставилися до його слів.{542} Шпеер піддав сумніву щирість Франка. «Цікаво що б він казав, якби не віддав свого щоденника», — сказав він. Ганс Фріче переймався тим, що Франк пов’язав свою індивідуальну провину з провиною німецького народу. «Він винний більше, ніж будь-хто з нас, — сказав він Шпеєру. — Йому дійсно було відомо про ці речі».

Розенберг, який п’ять місяців сидів біля Франка, був приголомшений: «Німеччину заплямовано на тисячу років? Це вже заходить занадто далеко!».

Ріббентроп сказав д-ру Гілберту, що жоден німець не має права казати, що його країну заплямовано на тисячу років.

— Цікаво, чи справді це було щиро? — спитав Йодль.

Адмірал Карл Деніц поділяв занепокоєння Фріче. Франк мав говорити індивідуально, лише від себе. Не йому відповідати за усіх німців загалом.

Після обіду д-р Зайдль поставив ще декілька запитань, далі продовжував американський прокурор Томас Додд, порушивши тему розграбованих творів мистецтва. Франк вважав: припущення, що він має стосунок до цих правопорушень, є образливим:

— Я не збирав колекцію картин і не знайшов часу під час війни присвоїти собі мистецькі скарби. Усі твори мистецтва було зареєстровано і вони до кінця залишалися у Польщі.{543}

— Це неправда, — сказав Додд, нагадуючи йому про рисунки Дюрера, вивезені з Лемберга.

— Це було зроблено до мене, — відрізав Франк.

— А як щодо картин, які ви взяли з собою до Німеччини у 1945 році, зокрема полотен Леонардо?

— Я оберігав їх, але не для себе. Вони були широко відомими; ніхто не може присвоїти такі картини. Ви не можете вкрасти «Мону Лізу».

Це був натяк на «Чечилію Галлерані». На одному кінці лави підсудних Герінг був незворушним; на іншому — було помітно, як дехто з підсудних глузливо посміхається.

129

Позиція Франка збурила присутніх у залі Палацу правосуддя.{544} Ів Бегбедер, який того дня був присутнім у залі суду, підтвердив це мені — тепер, коли йому дев’яносто один, він на пенсії і мешкає у швейцарському Невшателі, після блискучої кар’єри в Організації Об’єднаних Націй і написання кількох праць з міжнародного кримінального права. Він і досі перебував під враженням від показань Франка, які почув тоді, коли він був двадцятидворічним випускником юридичного факультету, працюючи секретарем юриста, свого дядька, французького судді Доннедьє.

Доннедьє ніколи не обговорював зі своїм племінником цей процес, навіть під час перерви на обід: «Мій дядько був дуже стриманим; я міг питати що завгодно, але він не ділився зі мною жодними думками. Моя тітка була такою ж; вона просто намагалася мовчати», — згадував Бегбедер. Він не пам’ятав, чи зустрічався тоді з Лаутерпахтом і Лемкіном, але вже тоді знав їхні імена, був знайомий з їхньою репутацією і з аргументами, які кожен з них відстоював. Однак він не зосереджувався на битві ідей, які поділяли