Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

відміну від побажань Молотова, в ялтинському комюніке йшлося про Іран, хоч і не в тому сенсі, як хотів Іден. За кілька років Іден пов’язав свою розмову зі Сталіним із виведенням військ альянсу з Тегерана влітку 1945 р. Він також зазначив, що було набагато складніше переконати радянців покинути Іранський Азербайджан, північну частину країни, де радянці створили недовготривалу маріонеткову державу. Вони зробили це лише наприкінці 1946 р. завдяки твердій позиції іранського уряду та зростанню міжнародного тиску[424].

Упродовж заключних днів Ялтинської конференції, коли Черчилль та Іден щосили намагалися захистити свої ставки в Ірані, Сталін останньої миті спробував отримати те, про що завжди мріяли, але так і не спромоглися досягнути російські імператори, — взяти під контроль Стамбул і Чорноморські протоки. Протоки були предметом обговорень Молотова з Гітлером у листопаді 1940 р. та розмови Сталіна з Черчиллем у жовтні 1944 р. І британці, і американці очікували, що питання проток порушуватимуть у Ялті, але цього не сталося аж до останнього повного дня конференції.

Сталін уперше висловив зацікавленість в обговоренні статусу проток під час приватної зустрічі з Черчиллем у надвечір’я 10 лютого. Було «нестерпним», що Радянський Союз «повинен покладатися на ласку турків не тільки в час війни, але й миру, а Росія має благати турків дозволити її кораблям пройти через протоки». Він хотів переглянути конвенцію Монтре 1936 р., яка дала Туреччині контроль над протоками, і запитав думку свого гостя з цього приводу. Черчилль підтвердив сказане Сталіну в жовтні: він не проти перегляду конвенції; радянці мають тільки висунути обґрунтовану пропозицію. У Сталіна ще не було викладеної на письмі пропозиції: він хотів порушити це питання на найближчому пленарному засіданні, а потім направити його на розгляд міністрам закордонних справ. Черчилль обіцяв свою підтримку[425].

Черчилль давно погодився з тим, що радянцям треба надати більше прав у протоках, і в розріз із порадами Ідена не вимагав поступок у відповідь. Наприкінці січня 1945 р., перед від’їздом до Мальти, Іден послав Черчиллю записку, що оцінювала можливі радянські вимоги та пропонувала британську контрстратегію. Міністр закордонних справ очікував, що радянці наполягатимуть на територіальних придбаннях на Далекому Сході та перегляді конвенції Монтре. Іден радив Черчиллю з огляду на такі вимоги вимагати поступки у відповідь. Прем’єр-міністр відповів, що не готовий відкинути радянські запити. Іден мусив відступити[426].

Коли Сталін на пленарному засіданні 10 лютого порушив питання проток, Черчилль з усмішкою зауважив: «Якийсь час тому я намагався пройти Дарданелли, а колишній уряд Росії мав два армійські корпуси, готові допомогти мені з іншого кінця. Однак нам не вдалося потиснути руки. У мене, здається, є певні сентименти з цього питання». Черчилль мав на увазі одну з найбільших катастроф власної політичної кар’єри — невдалу британську спробу взяти на початку Першої світової війни під контроль Дарданелли на морі та здійснити одночасне вторгнення із суходолу на півострів Галліполі. Операція, яку розробив і невтомно відстоював Черчилль, тоді перший лорд Адміралтейства, почалася у лютому 1915 р. Турки боролися з несподіваною затятістю. Одним із їхніх чільних офіцерів був молодий командир дивізії Мустафа Кемаль, який незабаром послідовно обійматиме посади першого спікера парламенту, першого прем’єр-міністра і першого президента нової турецької держави. У 1934 р. він дістав почесне ім’я Ататюрк — «Батько турків». За рік боїв обидві сторони втратили загиблими понад півмільйона осіб.

Пам’ять про Галліпольську катастрофу і бажання помститися за неї переслідували Черчилля. Сталін запропонував прем’єр-міністру сумнівну підтримку. «Ви надто поспішали забрати свої війська, — мовив він зараз. — Можливо, за тиждень ви б виграли, адже німці й турки готувалися до відступу». Черчилль не заперечував. «Я не мав жодного стосунку до цього рішення, — сказав він. — Я вже був поза урядом». Черчилль утратив місце в кабінеті через протести громадськості, пов’язані з катастрофічним ходом бою[427].

У своєму виступі Сталін загалом повторив ті ж аргументи на користь перегляду конвенції Монтре, які він надав Черчиллю в Москві в жовтні. «Ми вважаємо, що вона вже застаріла, — сказав він. — Японський імператор був однією зі сторін. Насправді він відіграє більшу роль у ній, ніж Радянський Союз. Договір було зроблено тоді, коли відносини між Британією та Росією були не дуже хорошими. Тепер усе змінилось. Я не думаю, що Велика Британія захоче задушити Росію за допомогою японців». Довгострокова мета Сталіна полягала в тому, щоб установити радянський контроль над протоками й уможливити присутність радянських військових баз у цьому регіоні, але поки що він не хотів повідомляти союзників про повний обсяг своїх амбіцій. «Я не хочу попередньо оцінювати майбутні рішення, — мовив він. — Інтереси Росії мають бути враховані й дотримані».

Рузвельт відповів першим. «Я лише хочу сказати, — туманно почав він, — що ми маємо три тисячі миль кордону з Канадою. По всій його довжині немає жодного форту, ані військового корабля. Якби інші частини світу зробили те саме, це було б чудово». Черчилль, виступаючи наступним, висловився чіткіше. Він, як і обіцяв, підтримав вимогу Сталіна переглянути конвенцію Монтре, але йому була потрібна конкретна пропозиція. Він також хотів забезпечити турецькому уряду гарантії збереження незалежності Туреччини. Врешті-решт, жодної конкретної пропозиції радянці не висунули, а на пораду Сталіна питання було передано майбутній зустрічі міністрів закордонних справ у Лондоні. Уряд Туреччини мав отримати запевнення, що на карту не поставлено ні незалежність держави, ні її територіальну цілісність[428].

Контроль над Чорноморськими протоками, примирення інтересів союзників в Ірані та майбутнє колоніальних володінь обговорювалися на конференції, але їм присвятили мало уваги, частково через те, що три лідери знали, що не можуть запропонувати простих рішень. Ці питання знову виникли в самому центрі міжнародного порядку денного відразу ж після закінчення війни. Першими бойовищами холодної війни стали Туреччина й Іран, а колишні колоніальні володіння перетворилися на об’єкти жорсткої конкуренції двох таборів на початку 1950-х рр.

Спочатку настала криза навколо Туреччини. Готовність західних союзників до перегляду конвенції Монтре безумовно була кроком уперед з точки зору Сталіна, але вона навряд чи свідчила, що Британія та Сполучені Штати погодилися б на радянську військову присутність у цьому районі та де-факто радянський контроль над протоками. Заяви про незалежність і територіальну цілісність Туреччини, внесені в заключний документ Ялтинської конференції, не обіцяли нічого доброго. Імовірно, тому радянці вирішили повернутися до односторонніх дій, повідомивши турецькому уряду в березні 1945 р. про прагнення переглянути радянсько-турецький договір. Це не стало несподіванкою для дипломатичних спостерігачів у Стамбулі, які ще в січні дійшли висновку, що висування радянцями таких вимог є лише питанням часу[429].

Рішення Туреччини від 23 лютого 1945 р. про відмову від нейтралітету й оголошення війни Німеччині та Японії не вплинуло на радянські наміри. Йозеф Ґеббельс прокоментував у своєму щоденнику 21 березня: «Кремль скасував свій договір про дружбу й ненапад із Туреччиною. Наведена причина надзвичайно цікава й оригінальна. Кремль заявляє, що він зацікавлений у збереженні міцних відносин дружби з Туреччиною; однак під час війни обставини змінилися і відповідно виникла необхідність переглянути відносини між Радянським Союзом і Туреччиною. Інакше кажучи, це означало, що Сталін вважає, що тепер настав момент накласти лапу на Дарданелли. Тому Туреччина не здобула жодних переваг, оголосивши нам війну згідно з англо-американськими вказівками і, отже, виступивши як держава, що воює. Кремль це анітрохи не вразило». Ґеббельс розумів хід