Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

мов  закам’янілий, сидів   на коні і пильно дивився на  Ігоря та його  супутників. Про що він  думав?   Що   ховалося під  його  нахмуреним чолом? Які нові  заміри виношував він?

Ігореві же хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що  невідривно стежили за ним, обмацували його  доскіпливими поглядами з ніг до голови. Врешті він  не  витримав і торкнув острогами коня.

Та  Воронець не  встиг зробити й  кількох кроків, як  у напруженій тиші  несподівано пролунало два  голоси. Спочатку  жіночий:

— Ждане! Братику! Ти? І тут же чоловічий:

— Вуйку  Славуто! Це  я! Самуїл! Ігор  оглянувся.

З натовпу пробиралося двоє:  з одного боку  — гарно вдягнута  молодиця, з  виду  русинка, а  з  другого — рудочубий кремезний  муж, русич, що  і  одягом, і  статурою своєю,  і кольором чуба  та  бороди відрізнявся серед   чорноголових, переважно тонкостанних половців.

Жінка припала до Жданового коліна, заридала.

— Жданчику, братику мій! Невже це ти?  Як  же?  Звідки?

— Я,  Настуню, я! — вражений несподіваною зустріччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-під барвистої хустини.

— А як  же наші? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що  з ними?

Ждан спохмурнів.

— Одна мати  дома  залишилася... Та Йванова жона Варя з  двома дітками... А  більше нікого з  нашого роду  немає. Менші ще  тоді,  коли тебе  забрали, погинули, батько торік помер, а  Йвана  сьогодні не  стало... На   Каялі... Стрілою в живіт...

Настя заридала ще  дужче, забилася в  невтішному горі.

— А-а-а... — квилила вона.

Тим  часом між Самуїлом і Славутою відбулася інша розмова.

Потиснувши бояринові обидві руки, Самуїл спитав:

— Вуйку, як  ти  опинився тут?  От  не  сподівався на  таку зустріч!

— Про  це  потім, — коротко  відповів Славута. — Скажи   ліпше,  що   в   тебе?   Чому  не   повертаєшся  додому? Вже   час!

Самуїл понизив голос:

— Вуйку, я  ще  тиждень тому   мав  виїхати з  орди, але Кончак  затримав. Зібрав зі  всього степу військо... Мені здається, що  він  якось пронюхав про  намір князя Святослава   йти  цього літа  на  Дон   і  приготувався, щоб  зустріти його... Ну,  а князь Ігор, не відаючи про  те, тут якраз і нагодився... І потрапив йому  в руки, як  кур  в ощип!.. Та  тепер не  об тім  мова. Я думаю  — як  визволити  тебе!

— За  мене назначено високий викуп — п’ятдесят гривень.

— Ого! Ну,  та в мене є трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана?

— Він княжий конюший. Навряд чи Ігор  відпустить його зараз від себе...

В цю  хвилину Кончак подав сторожам знак, і вони рушили.

— Я знайду тебе,  вуйку, — шепнув Самуїл, потискуючи Славуті руку.

Він кивнув Жданові, що саме  виривався з обіймів сестри, і пірнув у натовп.

Ігоря сторожа допровадила на  берег  Тору.  В  юрті  було напівтемно і прохолодно. Посередині, на  килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Ігор  не їв нічого — випив дві чашки кумису і відразу, не проронивши  ні слова, ліг у куток.

Сон не йшов. Боліла рука.  Боліла душа.  Перед заплющеними очима, мов  покара, стояло широке поле, всіяне тілами  загиблих руських воїнів, зринали обличчя брата, сина, племінника, у вухах лунав  невгаваючий шум  бою  — крики, стогони, брязкіт шабель, тріск списів, іржання коней... Боже, Боже, яке  нещастя!

Він  довго  стогнав, вертівся, міцно склеплював повіки — і все  ніяк не  міг  заснути. І тільки десь  опівночі, коли у половецькому кочовищі завмер людський гомін і затих  гавкіт собак, він  поринув у забуття...

Славута, Ждан і Янь  поснули теж.

Прокинулися від  того,  що  хтось  досить голосно сперечався зі сторожею. Янь  відкинув полог, виглянув надвір.

Сонце вже   стояло високо —  добиралося до  полудня. З кочовища долітали вигуки, співи — там  відновилися розпочаті вчора вечором гуляння.

Перед юртою двоє  сторожів — а це вже  були  не підстаркуваті  воїни, а молоденькі джигіти, судячи по  одягу  і зброї, з багатих родин — сперечалися з  Настею. Ханша стояла рум’яна, гарна, розгнівана, з кошиком в руках.  Перед нею молодики схрестили списи й не  пускали до юрти, де відпочивав полонений уруський князь.

— Та пропустіть же, іродові душі! Там  мій брат! — гарячкувала Настя і напирала грудьми на  списи.

Джигіти вертіли головами.

— Не  велено!

— Хто не  велів?  Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він  вас,  молокососів...

Тут  вона побачила Яня  і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина. Злий вираз миттю злетів  з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній усмішці, показуючи  білі,  блискучі, мов  перламутр, зуби.  Великі очі сяйнули блакиттю весняного неба.

Вона таки була  гарна, ця  Настя-ханша! Її  слов’янська врода, одягнута в барвистий східний одяг,  була така  яскрава, вражаюча, що  Янь  на  якусь мить  позбувся мови.

Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому  крізь  сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того  було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він  тоді  ледве тримався в сідлі... А нині, дужий, молодий, відпочилий, знову  відчув у  своєму тілі  нестримну жагу  життя. Знову сяє сонце,  співають птахи, лунко б’ється в  грудях  серце... Ні, він  був  не  з тих,  хто  довго  сумує, хто  живе  спомином про вчорашній день, коли є день  нинішній, що несе  нові  радощі і свіжі  відчуття!

— Хто  ти?  Дівчино! — нарешті спромігся він  на  мову. Настя потягнулася до нього, мов  квітка до сонця.

— Я Жданова сестра  — Настя... Жона хана Туглія... Власне,  полонянка... А ти хто?

— А я — Янь... Тобто — Іван, син  новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, якщо чувала...

Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате  вбрання бранця і думаючи, що  це сам  князь Ігор, розступилися, даючи дорогу  Насті.

Янь  узяв  її за руку,  повів до юрти.

— Дякую, Яню, — шепнула Настя. — А то ці цербери...

— Коли б  мені  крила, то  я  соколом злинув би  в  небо і  вирвав тебе  з  пазурів цих  степових стерв’ятників,  красуне!   —   запально  вигукнув  Янь.  —   Хіба    твоє  місце тут?

— Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! — не менш палко відгукнулася Настя, стискуючи парубкові руку.  — Від цих  полинів, від  цих  табунів, від  гірких димів, від  свого старого осоружного хана-мужа! На  край світу!

У них,  видно, були однакові серця, однакові душі — палкі,  вразливі,