Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

відволікати їхню увагу й не бентежити їхньої зосередженості, хлипали, ревіли та зомлівали. Як приводили їх до тями, знову починали хлипати й ревіти. І так da capo[32].

Спазми й сльози навіть у жінок, шляхтичок віковарських, були неприйнятною нетактовністю й великим безчестям. Але в Диффринів саме такою, а не іншою була традиція, і ніхто її не змінював. І змінювати наміру не мав.

Десятирічний Кагір, наймолодший брат полеглого в Назаїрі Айлліля, що, власне, лежав зараз у замковій зброярні, з точки зору традиції й звичаю чоловіком іще не був. Не допустили його до грона чоловіків, які зібралися над відкритою труною, не дозволили, аби він сидів і мовчав разом із дідом Груффидом, батьком Келлахом, братом Дераном і всією громадою дядьків, стриїв та кузенів. Хлипати й зомлівати разом із бабцею, матір’ю, трьома сестрами й усією громадою кузин — стрийових та вуйкових — не дозволили йому, зрозуміло, також. Разом з іншими малолітніми родичами, що прибули до Дарн Диффра на панахиду, похорони та тризну, Кагір бісився та носився мурами. І бився навкулачки з тими, які вважали, що наймужнішими в битвах за Назаїр були, власне, їхні батьки та старші брати, а не Айлліль еп Келлах.

— Кагіре! Ходь до мене, синочку!

На галереї стояла Мавра, мати Кагіра, і її сестра, тітка Кінед вар Анагід. Обличчя матері було червоним і настільки опухлим від плачу, що Кагір аж перелякався. Його збентежило, що навіть із такої шляхетної жінки, як його мати, плач міг зробити таке страхіття. Він твердо вирішив не плакати ніколи-ніколи.

— Пам’ятай, синку, — хлипнула Мавра, притискаючи хлопця до подолу так, що в нього аж духу забракло. — Запам’ятай цей день. Пам’ятай, хто позбавив життя твого брата Айлліля. Зробили те прокляті нордлінги. Твої вороги, синочку. Маєш їх завжди ненавидіти. Маєш ненавидіти ту прокляту злочинну націю!

— Я буду їх ненавидіти, матінко, — пообіцяв Кагір, трохи здивований. По-перше, його брат Айлліль загинув у бою з гонором, славетною та гідною заздрості смертю воїна, тож над чим усі ллють сльози? По-друге, не було таємницею, що бабця Евіва, мати Маври, походила з нордлінгів. Тато в гніві не раз звав бабцю «вовчицею з Півночі». Зрозуміло, за її спиною.

Але якщо вже зараз мати каже…

— Я буду їх ненавидіти, — заявив він запально. — Я їх уже ненавиджу! А коли я буду великим і матиму справжнього меча, то піду на війну й голови їм постинаю! От побачите, пані-мати!

Мама набрала повітря в груди й почала хлипати. Тітка Кінед її підтримала.

Кагір стискав кулаки й трусився від ненависті. Від ненависті до тих, що скривдили його маму, призвівши до того, що вона стала настільки некрасивою.

* * *

Удар Бонгарта розвалив йому скроню, щоку й губи. Кагір випустив меч і заточився, а мисливець за нагородами з півоберту втяв його між шиєю та ключицею. Кагір гепнувся до стоп мармурової богині, і його кров, наче язичницька жертва, забризкала цоколь статуї.

* * *

Гепнуло, підлога затремтіла під ногами, з настінної паноплії з гуркотом упав щит. Коридором вився та повз ядучий дим. Цірі прикрила обличчя. Світловолоса дівчина, яку вона підтримувала, важила, наче млинарський камінь.

— Швидше… Біжімо швидше…

— Я не можу швидше, — сказала дівчина й раптом важко всілася на підлогу. Цірі з жахом помітила, як із-під неї, сидячої, починає виливатися й збиратися на камінні червона калюжа.

Дівчина була бліда, наче труп.

Цірі кинулася на коліна поряд із нею, стягнула з дівчини шаль, тоді пояс, спробувала зробити джгут. Але рана була надто великою. І надто близько до паху. Кров не переставала текти.

Дівчина схопила її за руку. Пальці мала холодні, наче лід.

— Цірі…

— Так.

— Я Ангулема. Я не вірила… Не вірила, що ми тебе знайдемо. Але я пішла за Ґеральтом… Бо за ним не можна не йти. Ти ж знаєш?

— Знаю. Він такий.

— Ми знайшли тебе. І врятували. А Фрінгілла кричала на нас… Скажи мені…

— Не говори нічого. Прошу.

— Скажи… — Ангулема ворушила губами все повільніше й з усе більшим зусиллям. — Скажи, ти ж королева… У Цінтрі… Ми ж будемо в тебе в ласці, правильно? Зробиш із мене… графиню? Скажи. Тільки не бреши… Зумієш? Скажи!

— Не кажи нічого. Бережи сили.

Ангулема зітхнула, раптом похилилася вперед і сперлася чолом у плече Цірі.

— Я знала… — сказала цілком чітко. — Я знала, сука, що бордель у Туссані був кращою ідеєю, щоб вижити.

Минула довга, дуже довга хвилина, поки Цірі збагнула, що тримає в обіймах мертву дівчину.

* * *

Вона побачила, як він наближається, супроводжуваний мертвими поглядами алебастрових канефор, що підтримували стелю. І раптом зрозуміла, що втеча неможлива, що від нього втекти не вдасться. Що доведеться їй ставати до бою. Знала про те.

Але все ще його боялася.

Вийняла зброю. Вістря Ластівки заспівало тихенько. Вона знала той спів.

Відступала широким коридором, а він ішов за нею, тримаючи меч обіруч. Кров стікала вістрям, важкими краплями крапала з гарди.

— Труп, — оцінив він, проходячи повз тіло Ангулеми. — І добре. Той юнак також уже землю гризе.

Цірі відчула, як охоплює її відчай. Як пальці до болю стискаються на руків’ї. Відступала.

— Ти мене обдурила, — цідив Бонгарт, ідучи за нею. — Юнак медальйона не мав. Але щось мені говорить, що знайду я тут, у замку, того, хто медальйон таки має. Знайдеться хтось такий — старий Лео Бонгарт голову на те готовий поставити — десь неподалік від Йеннефер. Але перша справа першою, зміюко. Насамперед ми. Ти та я. І наші заручини.

Цірі зважилася. Окресливши Ластівкою коротке напівколо, вона стала в стійку. Почала йти півколом усе швидше, змушуючи мисливця за нагородами повертатися на місці.

— Останнього разу, — процідив він, — тобі не дуже придався цей фокус. Що це? Не вмієш учитися на помилках?

Цірі пришвидшила крок. Плавними, неквапними рухами клинка дурила та збивала з пантелику, манила й гіпнотизувала.

Бонгарт закрутив мечем вісімку.

— Це на мене не діє! — гарикнув. — І мені нудно!

Двома швидкими кроками скоротив дистанцію.

— Грай, музико!

Стрибнув, різко втяв, Цірі крутнулася в піруеті, підскочила, упевнено приземлилася на ліву ногу, вдарила відразу, не стаючи в стійку, ще до того, як клинок задзвонив по блоку Бонгарта, крутилася навколо, спритно пірнаючи під свист леза. Вдарила ще раз без замаху, з неприродного, дивного вигину ліктя. Бонгарт парирував, інерцію блока використав для миттєвого удару зліва. Вона на те сподівалася, їй досить було легкого згинання колін і хитання корпусом, аби на уламок нігтя розминутися з вістрям. Вона відразу контратакувала,