Читати книгу - "Острів Дума"

неї було непевним, мов погода в квітні. Вона гукнула.

— Ріку! Мій татусь... — потім щось мені не до розуміння, а далі: — …si tu portes un beret![277]

Пролунав щирий чоловічій сміх. «Ох, Едгаре, — подумалось мені. — Навіть з протилежного берега океану ти підштовхуєш їх до олтаря, ти, папа-куку».

— Тату, з тобою все в порядку?

— У повному. Як твій фарингіт?

— Дякую, вже краще.

— Я щойно говорив по телефону з твоєю матір’ю. Ти ще отримаєш офіційне запрошення на виставку, яку я тут скоро відкриваю, але вона мені вже сказала, що ти точно приїдеш, і я тепер хвилююся.

— Ти хвилюєшся? Мама надіслала мені кілька фотографій і я тепер не можу дочекатися, коли побачу всі твої картини. Коли ти встиг навчитися так малювати?

Це вже стало запитанням дня.

— Та тільки тут.

— Вони напрочуд дивні. А інші також такі?

— Приїзди й сама побачиш.

— А можна, я приїду з Ріком?

— Він має паспорт?

— Так.

— Він пообіцяє не підсміюватися з твого старого?

— Він дуже шанобливо ставиться до своїх батьків.

— Тоді, сподіваючись, що квитки на рейс ще не розпродані, і ви не проти ночувати удвох в одній спальні — гадаю, це не проблема — тоді він, звичайно, може приїхати.

Вона заверещала так пронизливо, що аж вухо мені заболіло, але я не відставив слухавку. Давненько не вдавалося мені сказати чи зробити щось таке, щоб воно змусило Лінні Фрімантл так зрадіти.

— Дякую тобі, тату. Це пречудово!

— Приємно буде познайомитися з Ріком. Либонь, я стирю в нього берет. Я ж тепер художник, а не абищо.

— Я йому передам твої слова, — а далі іншим тоном: — А з Ілсою ти вже балакав?

— Поки що ні, а що?

— Коли говоритимеш, не кажи їй, що приїде Рік, о’кей? Я сама їй скажу.

— Та я й не збирався.

— Бо в неї з Карсоном... вона казала мені, що розповідала тобі про нього...

— Так, розповідала.

— Так от, я впевнена, що в неї з ним проблеми. Іллі каже, що вона «все передумує». Це точні її слова. Ріка це не дивує. Він каже, що не можна довіряти людині, котра молиться публічно. Одне я знаю, судячи з наших з нею розмов, вона дуже подорослішала, мені незвично чути такі слова від меншої сестри.

«Ти теж подорослішала, Лін», — подумалось мені. На мить я побачив її семирічною, коли вона так хворіла, що ми з Пам вже боялися, що вона помре в нас на руках, хоча ніколи не промовляли цих думок вголос. Тоді від неї залишилися лиш великі очі, бліді щічки і довге волосся. Раптом я згадав дитячу дражнилку «череп на паличці» і зненавидів себе за це. І ще більше, в самісінькій глибині серця, ненавидячи себе за те, що мені тоді було легше від того, що так важко хворіла ця моя дочка, а не інша. Я завжди намагався запевняти сам себе, що однаково сильно люблю їх обох, але це не було правдою. Можливо, деякі батьки так вміють — гадаю, Пам така, — але не я. А чи знала про це Мелінда?

Звісно, вона знала.

— Ти там бережешся? — спитав я.

— Так, тату, — я прямо побачив, як вона там пустила собі очі під лоба.

— Так і продовжуй. І благополучно приїзди сюди.

— Тату, — пауза, — я тебе люблю. Я посміхнувся.

— На скільки мішків?

— Мільйон і ще один у тебе під подушкою, — відповіла вона мені, мов грайливе дитинча. Мені полегшало. Я посидів ще якийсь час, дивлячись на Затоку за вікном, машинально витираючи собі очі, а відтак набрав, як мені здавалося, останній на сьогодні телефонний номер.

— 7 —

Був полудень, і я не дуже вірив в те, що застану її, скоріш за все, гадав, вона десь обідає з подружками. Але вона, як і Пам, відповіла на перший же дзвінок. Її хелло прозвучало трохи насторожено, тож інтуїція мені підказала: вона очікувала почути Карсона Джонса, котрий подзвонить з черговими вибаченнями, або з наміром знову з’ясовувати стосунки. Щоб пояснити все спочатку. Я ніколи не перевіряв свою здогадку, та й не було потреби. Деякі речі просто вхоплюєш моментально такими, якими вони є.

— Егей, Отака-то-Двічинко, що ти поробляєш?

Вона умент розквітла голосом: «Тату!»

— Як твої справи, мила?

— Добре, тату, хоча не так добре, як твої — я тобі казала, які вони гарні? Я маю на увазі, вже казала це, чи як?

— Ти мені вже це казала, — відповів я, не в змозі стримати посмішки. Може, Лін і чує в її голосі дорослі інтонації, але для мене після першого ж напруженого хелло, вона перетворилася на мою малу милу Іллі, бурхливу, мов суміш коли з морозивом.

— Мама казала, що ти тягнеш кота за хвіст, але вона об’єдналася з тим твоїм тамтешнім другом, і вони тебе підштовхують. Ой, як мені це подобається! В неї навіть голос зазвучав, як колись. — Вона взяла паузу, щоб віддихатися, а коли заговорила знову, то вже не так завзято. — Ну.., може, й не зовсім так, але дуже схоже.

— Розумію, що ти маєш на увазі, серденько.

— Тату, ти такий дивовижний. Це ж реанімація стосунків з плюсом.

— І скільки ж мені коштуватимуть усі ці лестощі?

— Мільйони, — заявила вона і розреготалася.

— Так само збираєшся вловити «Колібрі» в їхньому турне? — Я намагався вкласти в це питання елементарну цікавість. Поза темою любовних стосунків моєї майже двадцятирічної дочки.

— Ні, — відповіла вона. — Здається, я передумала.

Коротка відповідь, лише чотири слова, але за ними мені привиділася інша, подорослішала Ілса, та, що в не такому вже й далекому майбутньому впевнено почуватиметься у діловому костюмі, у колготах і в черевичках на практичних підборах висотою три чверті дюйма, котра вдень зав’язуватиме собі волосся у хвостик на потилиці, а в аеропорт являтиметься, либонь, з кейсом, замість наплічника Gap. Більше вже не якась Отака-то-Дівчинка; визначення то випадає з цього образу. А пізніше й Дівчинка.

— Зовсім, чи...

— Подивимося.

— Я не збираюся пхати носа до твоїх справ, сонечко. Просто всі татусі такі цікаві...

— ... і хочуть все знати, звичайно, хочуть, але цього разу я тобі нічим