Читати книгу - "Твердиня"

неї, і дивився, що буде. Звісно, нічого не відбувалося, і камінь летів у ящик до решти.

Попри те що білявий чоловік сидів буквально під ногами Семена, хлопець не помічав його. Він зауважив чоловіка лише тоді, коли той підняв голову і привітався:

— Хелоу! — Рот закривала захисна пелюстка.

Сьома сконфужено кивнув, тамуючи бажання дременути геть. Науковець не закричав, не став кликати охоронців. Він навіть не здивувався, побачивши хлопця. Робота тривала, так наче Семена там не було. Або вони не знають про наказ Джейсона, або ж Джейсон сьогодні вранці видав нове розпорядження: не чіпати чувака з поламаною ногою. Сьома цілу хвилину переминався з ноги на ногу, але ніхто більше не звертав на нього уваги. Учений повернувся до марудної роботи і не здіймав голови. Хлопець відчув себе дурнем, згадавши, як ховався від мачігуенга кілька хвилин тому.

Трохи нижче від входу в «каменоломню» галерея впиралась у чотириметрові сталеві ворота з масивним навісним замком.

Зрештою росіянин розвернувся і попрямував до Білої кімнати. Зайшовши, увімкнув електричний світильник, поставив його на підлогу і всівся, підклавши незагіпсовану ногу під стегно, навпроти стіни із зображенням долонь і загадкових символів.

Повернулось уже знайоме відчуття полегкості. Сьомі здавалось: якщо він заплющить очі і набере в груди багато повітря, то злетить ген під стелю кімнати. Від однієї думки про це у шлунку залоскотало. Проте лоскіт був приємний, він зовсім відрізнявся від свербіння нутрощів під час почуття страху чи хворобливих позивів до блювання.

Сьома вивчав малюнок. На першій парі відбитків у верхньому лівому куті був один кружечок у впадині між мізинцем та безіменним пальцем лівої долоні. На другій парі, що розташувалась під першою, — два кружечки. Один — між мізинцем та безіменним, і другий — між безіменним та середнім пальцями. На третій парі було три кружечки. На четвертій — чотири, вони заповнили всі проміжки між пальцями на лівій долоні. Наступна пара відбитків знаходилась у верхньому правому куті, і на ній з’явився п’ятий кружечок — між великим та вказівним пальцями правої долоні. У найнижчій парі долонь (восьмій за рахунком) було вісім кружечків.

— Це цифри. — Сьома не усвідомив, що вимовив здогадку вголос; стіни проковтнули звук, що зісковзнув з його губ.

Він був упевнений у правильності припущення. Про це свідчила не тільки кількість кружечків. Ковзнувши поглядом угору, хлопець прикипів до найвищої точки зображення, де поруч з випаленим відбитком великого пальця розташувалося кружальце більшого діаметру. Символів було вісім, і останній з них, що проступав між восьмою парою долонь, являв собою поєднання першого символу і кружечка більшого діаметру. Це спостереження підштовхнуло Семена до наступної здогадки.

— Вісімкова система… Якщо припустити, що кружечок більшого діаметру позначає «нуль», значить, творці Паїтіті користувалися вісімковою системою.

Наша цивілізація користується десятковою системою при лічбі, іншими словами, у нас є набір із десяти цифр: 0, 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 і 9. Решту чисел ми записуємо, комбінуючи їх. Скажімо, число десять (перше з наступного після цифр розряду) формується поєднанням 1 та 0—10. Більшість народів, що населяли й нині населяють Землю, використовують десяткову систему. Це пов’язано зі звичкою рахувати на пальцях (яких є десять… ну, принаймні в більшості з нас). Але були й винятки. Розміщення кружечків на долонях підказувало Сьомі, що цивілізація Паїтіті рахувала не по пальцях, а по проміжках між ними, значить, ближчою і зрозумілішою для них була вісімкова система числення, де було лише вісім цифр: 0, 1, 2, 3, 4, 5, 6 і 7.

Незалежно від того, скількома цифрами користується та чи інша цивілізація (шістьма, вісьмома, десятьма чи більше), перше число з наступного після цифр розряду записується як комбінація цифри, що відповідає одиниці, та нуля. Якщо цивілізація Паїтіті користувалася вісімковою системою, значить, окремих символів для вісімки і дев’ятки не існувало. В такому разі вісімка запишеться як одиниця й нуль і стане першим числом наступного розряду, дев’ятка позначатиметься двома одиницями, і так далі:

810=108

910=118

1010=128

1110=138

1210=148

1310=158

1410=168

1510=178

(позаяк цифри вісім у вісімковій системі немає, то десяткове число 16 позначається не як 18, а як поєднання двійки і нуля)

1610=208

1710=218

1810=228

…

6410=1008

Система числення не міняє суті числа, лише його представлення.

Сьома опустив погляд у правий нижній кут зображення на мармурі:

Це ніщо інше, як позначення вісімки у вісімковій системі, а отже, весь малюнок являє собою таблицю символів, що позначають цифри вісімкової системи.

«Мабуть, ця кімната слугувала залою для занять із арифметики», — жартома подумав Семен. А тоді зметикнув, що його насмішка цілком може відповідати дійсності.

Він підсунув світильник ближче до себе, дістав скручений трубочкою блокнот і почав перемальовувати символи.

Приблизно через двадцять хвилин він мав акуратно виведену таблицю відповідників між символами, що належали цивілізації Паїтіті, і арабськими цифрами.

Вдовольнившись результатами роботи, Сьома повернув тулуб і заходився розглядати ту частину мармурової поверхні, яку раніше спеціально оминав увагою. Ліву від входу стіну Білої кімнати вкривали написи, серед яких виділялися два блоки випуклих цифр, виконаних зі схожого на хром металу.

Семен затиснув блокнот колінами, зняв з шиї «Nikon» і почав фотографувати. Цього разу ніхто йому не заважав.

XCIII

14 серпня 2012 року, 11:37 (UTC – 5) У повітрі над пустелею Наска[135]

Під кінець третьої години польоту «Мі-17» залишив за хвостом останні відроги Анд і понісся над всіяною бугристими скельними виступами сірою пустелею.

У кабіні посвітлішало. Відразу після рівнинного Мадре-де-Діос почалися гори. Вкриті лісом Анди потягнулись гострими піками до небес, тож пілоту «Мі-17» доводилось активно маневрувати, пробиваючись на захід по глибоченних ущелинах, часом опиняючись у місцях, де крутобокі скелі наступали з трьох сторін. При цьому вертоліт жодного разу не підносився вище за найближчий гірський кряж. І не тому, що не міг перелетіти через нього; Левко знав, що у двомоторного «Мі-17» достатньо потужності, щоб перемахнути найвищий хребет, що розділяє сельву і пустельне західне узбережжя Південної Америки, залишивши загрозливі піки внизу. Причиною, що примушувала трьох пілотів гелікоптера працювати в поті чола, никаючись лабіринтом розколин, була скритність. «Мі-17» ховався не так від людей, як від радарів цивільних аеропортів і станцій протиповітряної оборони, що не могли не звернути увагу на невідомий літальний апарат, якби засікли його. Внаслідок цього протягом останніх двох годин пасажири вертольота, куди б не повернулись, бачили лише