Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

вирулив на цілковито засипане піском узбіччя.

— Що — знову? — із легким шиплячим невдоволенням на денці голосу проказав Ріно.

Карлик кивнув.

— Звідки в тобі стільки лайна, фелла? Ні, я серйозно. Ми за добу навіть хлібних крихт не бачили. Таке враження, наче ти впродовж минулих п’яти років випорожнявся тільки у великі свята, — здоровань уже пожалкував, що поділився з коротуном пігулками «Amitiza».

Тимур зупинив «Honda Hobbit» за крок від скутера Ріно.

— Що — знову? — луною повторив запитання українець.

— Їдьте, — махнув рукою преподобний. — Ми вас наздоженемо.

Тимур кивнув, крутнув ручку газу, але рушив уперед повільно, стрілка на спідометрі не досягала 20 км/год. Удалині, праворуч від дороги, позначилися перші будівлі Сан-Педро. Наближаючись до селища, Тимур Коршак не мав великого бажання далеко відриватися від південноафриканця.

Джеймі Макака зісковзнув із сидіння та винувато мовив:

— Dos minutos, — після чого на пальцях зобразив, що затримається не довше ніж на дві хвилини.

— Іди вже, — змилосердився Ріно, — какай на здоров’я.

Коротун задріботів до вапнякових бескидів, що випиналися із землі за двадцять метрів від дороги. Вапнякові формації були невисокими, здіймалися над пустелею не більше ніж на півтора метри, що, втім, якраз вистачало, щоб повністю сховати Джеймі.

Пірнувши за перший вапняковий виступ, Макака озирнувся. Переконавшись, що Ріно його не видно, карлик сперся рукою на крихкий вапняк, низько нахилився та по-собачому висолопив язик.

— От прокляття, — скривившись, прошепотів він. Із носа виткнулася нитка непрозорого слизу, а з очей на пісок скапували гарячі сльози.

(…звідки в тобі стільки лайна, фелла?)

Джеймі не хотів зізнаватися Ріно, а навіть якби й хотів, то не знав, як пояснити здорованю, що попросив його зупинитися не тому, що знову припекло. Завдяки чудодійним пігулкам «Amitiza» пігмей очистив кишківник задовго до того, як вони відшукали загублені посеред пустелі руїни «NGF Lab». Цього разу, під час цієї зупинки, все було інакше. Усе було не так.

Джеймі давно не почувався настільки кепсько.

Насамперед буквально за кілька хвилин після того, як Ріно з Тимуром покинули руїни, лишивши напівзасипані піском залишки зрівняних із землею лабораторних корпусів у мерехтливому мареві на півдні, у Джеймі розболілася голова. Пігмей і раніше страждав через біль у потилиці, тім’ї чи над скронями, але сьогодні йому здавалося, ніби макітра смажиться в тисячоградусному полум’ї сталеплавильної печі. Кожен рух, кожен, навіть найменший, поворот голови відлунював оглушливим бухканням у скронях. Деренчання 150-кубового моторчика скутера «Vespa» гарпунами вгризалося у вуха, терзало мозок, тупою бензопилою намагалося покремсати череп. Подекуди біль ставав настільки нестерпним, що з очей Макаки цівками збігали сльози.

Далі — гірше. Після привалу Ріно з Тимуром поїхали швидше — під колесами миготіла, бодай і занедбана, та все ж асфальтована дорога. І тут Джеймі, який півжиття провів, гасаючи Токопійєю на скутерах, почало захитувати. Відчуття було з біса нереальним. Карлик знав, що шлунок порожній (якщо не брати до уваги випитої впродовж дня води), та, попри це, його нудило так, наче він з’їв миску тухлої риби. Чим швидше гнав Ріно, тим дужче млоїло Макаку, й у якусь мить коротун був змушений попросити здорованя зупинитися.

Джеймі нахилився ще нижче, так, що голова опинилася на рівні колін, і спробував виблювати. Особливо напружуватися не довелося — гаряча струмина прожогом піднялася стравоходом. Водночас, як і очікував карлик, із горлянки не випорснуло жодного шматка неперетравленої їжі, лише коричнювата юшка, суміш води та гарячої жовчі.

Чоловічок сплюнув. Від болю перед очима пливли чорні кола. Не розуміючи, що з ним відбувається, Джеймі сів на пісок і відкинув голову, торкнувшись тім’ям гарячого та розсипчастого вапняку. Через головний біль і нудоту він не помічав свербіння в ногах, зате зараз, виблювавши, відчув себе трохи краще, біль на якийсь час відступив, і несподівано коротун усвідомив, що нижню частину кінцівок затопило дивне морозне поколювання. Макака відгорнув праву штанину та не стримав зойку. Тремтячою рукою відгорнув ліву та до болю прикусив губу.

«Що зі мною? — він перелякався не на жарт. — Що це таке?»

Обидві литки були рясно всипані крихітними червоними цятками, що нагадували укуси невідомих комах. Із кількох цяток струменіли тонесенькі цівки крові.

Джеймі похапцем закотив штанину до стегна. Він не знав, що слугувало причиною висипки, від якої його ноги стали виглядати так, наче їх облили окропом, але несподівано збагнув, коли і як ця висипка з’явилася.

«Вода… — серце Макаки скажено затанцювало. — Це все ВОДА З ШАХТИ!»

Трохи вище правого коліна, навскоси через стегно, проходила уявна, але чітка лінія, вище від якої шкіра не мала подразнення. Невидима риска точно відповідала рівню, до якого він занурив у воду праву ногу під час спуску в ліфтову шахту.

Коротун обдивився ліву ногу та виявив таку ж картину: почервоніння сягало певної межі, а тоді обривалося. «Господи, за що це мені?!» Джеймі насилу тримав себе в руках, не даючи паніці затопити мозок. Чоловічок зиркнув на долоні, на передпліччя, задер футболку та поглянув на живіт. Плями тут були не такими виразними, більше схожими на лишай, але всюди, куди потрапляли краплі води з шахти, шкіру вкривали розсипи дрібних рожевих цяток.

(таке враження, наче впродовж минулих п’яти років ти випорожнявся тільки у свята)

Але й це ще було не все. Крім нестерпного головного болю, нудоти та червоних цяток на ногах, ще одна річ намагалася продертися у свідомість Джеймі. Точніше, вона вже продерлася, от тільки Макака обрав тактику страуса, що ховає голову в пісок, відмовляючись вірити, що таке буває.

(…стільки лайна, фелла)

(…я серйозно…)

(…впродовж минулих п’яти років ти випорожнявся тільки у свята)

Зупинившись на узбіччі, Ріно Ґроббелаар промовляв англійською — у цьому Джеймі Макака не сумнівався, — проте коротун не міг позбутися лячного відчуття, що він зрозумів кожне слово, кожне довбане слово з того, що проказав здоровань. Він не просто здогадався, не схопив суть, як це бувало раніше, а розпізнав кожен звук, ніби від народження спілкувався англійською.

І це лякало Джеймі більше за нудоту, більше навіть за почервоніння на ногах.

«Я божеволію? — попри спеку, затремтів коротун. — Боже, що мені робити?»

«Не розповідай нічого».

Слова пролунали мовби грім серед ясного неба. Від несподіванки Джеймі похлинувся власною слиною, впав на руки та навкарачки відповз від вапнякового валуна. Розвернувся та відхилився, впершись долонями в пісок.

Нікого.

Сонце сліпило його. Чоловічок витягнув голову та зазирнув за валун. Ріно, поставивши одну ногу на порепаний асфальт і делікатно повернувшись спиною до валуна, терпляче чекав на узбіччі. Тимур і Лаура від’їхали на півкілометра дорогою.

— Quiйn eres? Хто ти? —