Читати книгу - "Жорстоке небо"

class="p1">Зрештою, коли її дворічний син заплющив оченята і почав засинати, жінку буквально трусило від нетерплячки. Бажання почути, що коїлося в кабіні батькового лайнера за дві хвилини до зіткнення з «Øveraasen’ом», за силою могло зрівнятися (якщо не переважало) із сексуальним.

О 21:40 хлопчаки поснули.

Діана віднесла Даню до спальні, вкрила ковдрою і, повернувшись до зали, накинулась на комп’ютер. За кілька секунд, приладнавши замість колонок навушники, вона слухала файл flight_FC1419_last_2_minutes.mp3 у програвачі Winamp.

Якість звуку була відмінною — чи то через те, що «ААРОН 44», який розбився в Парижі, був новим, а відтак і сучасні звукоізоляційні матеріали забезпечували відчутне зниження рівня шуму в салоні; чи то тому, що Денис «почистив» запис, прибравши зайві шуми. Лише іноді стугін вітру за межами кабіни ставав настільки сильним, що перекривав голоси пілотів.

Протягом першої хвилини нічого незвичайного (якщо не зважати на турбулентність) не відбувалося. Відчувалось, що пілоти напружені, але нічого критичного в тому не було.

Діана слухала далі, поволі втягуючись, переносячись до кабіни літака, який мчав крізь сніговий буран до смуги 22L аеропорту Париж-Північ. Освітлення вона не вмикала, і пітьма, що панувала в кімнаті, лише посилювала химерне відчуття: світло з комп’ютерного монітора скидалось на відблиски цифрових дисплеїв кабіни пілотів, тверде робоче крісло здавалося пілотським сидінням.

«Seventy meters. Where is it?»

Поки що Діана плуталася: не розрізняла, який із голосів належить Радиславу Ротку, а який — Метью Ріґґсону, другому пілоту.

«Everything’s fine… Keep watching».

«It’s there… visual contact! — зраділо, з полегшенням. — I see the runway lights».

(Мабуть, це Метью, — подумала Діана.)

«Affirmative. We land!»

«Fifty meters… Forty… Thirty… Twenty…»

«What the?!. ТВОЮ МАТЬ!» — перший із моментів, про які згадував Марсель Лакруа. Діана відсахнулась від монітора, відчуваючи, як від страху заніміла спина. Тепер вона точно знала, який із двох голосів належить Ротку. Та не це важливо. Промовлена російською лайка повернула Діану на землю. Жінка раптом усвідомила, що перед нею — не аудіокнига, озвучена професійними акторами, не просто двійковий звуковий файл, зібраний з нулів та одиничок. Вигук командира екіпажу, який у критичну мить перейшов на російську, шокував її, показавши, що за голосами, які линуть із навушників, стоять реальні чоловіки, один із яких незабаром загине. І що вже геть погано — Діана напрочуд чітко уявила, що в салоні за спинами пілотів сидить ще півсотні ні в чому не винних людей, яким лишилося жити до кінця запису.

По руках і плечах жінки побігли мурашки. Їй захотілося ввімкнути світло, але запис тривав, і вона не спромоглася на те, щоб поворухнутися.

«A SWEEPER!» — закричав Метью Ріґґсон.

Після крику в кабіні пролунав звуковий сигнал, одночасно з яким у запис увірвався третій голос:

«Continental fourteen-nineteen! Climb! CLIMB NOW!»

(Диспетчер… — не рухаючись, навіть не дихаючи, відзначила Діана.)

«Eeh… — далі нерозбірливо: шум вітру, якийсь вигук, скрип завад. — Go around! Full power!»

Метью щось відповів командиру, проте Діана розрізнила лише закінчення фрази:

«…not going!»

«What?!»

Знову обізвався Метью, але ця частина запису прозвучала невиразно. За секунду стугін у кабіні посилився, і Діана здогадалась, що хтось із пілотів перевів двигуни у злітний режим.

Відразу по тому Радислав Ротко відчайдушно закричав:

«Mathew, pull up! PULL U-U-UP!!!»

Вони наближались до снігоочисника. Діана затулила рота долонею. Тіло обсипали краплини холодного поту. У шлунку все перекрутилося.

Насамкінець Радислав розпачливо й несамовито прокричав українською:

«Давай! Давай! Давай! ДАВАЙ ЖЕ, БЛЯДЬ!!!» — у голосі змішались страх, безсилля й невимовний відчай. Після цих слів запис обривався.

Не усвідомлюючи, що файл закінчився, Діана зірвала з голови навушники і жбурнула їх на стіл. Обхопила збіліле обличчя руками і, безпорадно кліпаючи й хапаючи ротом повітря, наче альпініст, якому не вдається витягти достатню кількість кисню із розрідженого повітря, втупилась в екран комп’ютера.

Спливло кілька хвилин.

Поволі заспокоюючись і відновлюючи дихання…

(думай про…)

(…дітей?)

(…Гену?)

(…Марселя?)

(про Б’яджі…)

(думай про туфлі від Антоніо Б’яджі!)

…Діана підвелась й увімкнула світло. Кімната виринула, матеріалізувалася з темряви, махом витіснивши з уяви безформні страхи. Зі світлом і в голові посвітлішало.

Діана сіла назад за комп’ютер…

(Б’яджі…)

(…у мене шикарні сині туфлі від Антоніо Б’яджі…)

…і, неслухняними пальцями напнувши навушники, прослухала запис розмов у кабіні «ААРОНа 44» ще раз. А потім, зціпивши зуби, ще раз. І ще раз. І ще раз…

Прослухавши файл flight_FC1419_last_2_minutes.mp3 вдесяте, вона не відчула нічого, крім суму і розчарування. Діана зрозуміла, що забагато сподівань покладала на запис розмов із «чорної скриньки». Вона очікувала, що діалоги пілотів стануть проривом у розслідуванні, що прослуховування витягнутого із ЦФР запису дасть змогу підтвердити її хисткі й невиразні підозри про те, що причина аварії — не лише у снігопаді й дезорієнтованому водієві. Дійсність не залишила від її сподівань мокрого місця. Вслухаючись, вдумуючись у кожну фразу Радислава чи Метью, Діана усвідомила, що просто аналіз запису розмов нічого не дасть. Без урахування даних про швидкість, висоту і положення літака відновити точну картину катастрофи буде важко, якщо взагалі можливо. Крім того, навіть їй, непрофесіоналу, тепер зрозуміло, що Радислав Ротко віддав наказ про відхід на друге коло надто пізно. Схоже, що рейс 1419 був приреченим, а вину за зіткнення потрібно цілком і повністю покладати на водія снігоочисника.

Згадавши про прохання Марселя Лакруа, Діана відкрила текстовий файл 1419.docx, у якому біля кожної репліки було зазначено час її звучання, потім заповнила пробіли, записавши незрозумілі французам слова транслітом і поряд розтлумачивши, що вони означають. По тому уважно проглянула стенограму розмови, завважуючи, що реплік із написами «нерозбірливо» не так і мало. Діана заново запустила запис, по кілька разів відмотуючи й дослухаючись до невиразних, неідентифікованих фраз, та, зрештою, визнала, що в ВЕА попрацювали на славу: їй не вдалося додати нічого нового.

КЕ — командир екіпажу

2П — другий пілот

ДЧ — диспетчер

22:03:09.17 КЕ: Лупить, дай Боже.

22:03:22.33 ДЧ: 1419, підтримуйте висоту. За моїми даними, опускаєтесь нижче від глісади.

22:03:31.51 КЕ: Диспетчерська, все під контролем, набираємо.

22:03:37.66 КЕ: Сильна бовтанка.

22:03:43.85 ДЧ: 1419, вас зрозумів. Продовжуйте посадку.

22:03:44.99 2П: Пройшли сто метрів.

22:03:45.86 КЕ: Уф… (нерозбірливо).

22:03:46.55 2П: Капітане… (нерозбірливо).

22:03:47.34 КЕ: Ме́те, не шарпайся. Ми на глісаді. За чверть години питимемо каву в кімнаті для відпочинку.

22:03:53.79 2П: Сімдесят метрів. Де вона?

22:03:55.07 КЕ: Все в нормі… Видивляйся.

22:03:56.28 2П: Є…Є візуальний контакт! Бачу вогні смуги.

22:03:57.14 КЕ: Підтверджую.

22:03:57.91 КЕ: Сідаємо!

22:03:59.55 2П: П’ятдесят