Читати книгу - "Тінь вітру"

вікна. Я почекав десь хвилин п’ять, сподіваючись, що він підійде знову, але він не підійшов.

42

 На зворотному шляху до книгарні я перетнув вулицю біля кінотеатру «Капітоль». Двоє художників стояли на підмостках і зі смутком дивилися, як з їхньої щойно намальованої афіші смужками стікають фарби. Здалеку я побачив стоїчну фігуру вартового, який досі стовбичив напроти книгарні. Проходячи повз крамницю пана Федеріко Флавії, я помітив, що годинникар стоїть на порозі й дивиться на зливу. Сліди перебування в поліційному управлінні досі ще виднілися на його обличчі. Одягнений він був у бездоганний сірий вовняний костюм, а в руках тримав цигарку, яку не спішив запалювати. Я помахав йому рукою, він у відповідь посміхнувся.

— У тебе упередження проти парасольок, Даніелю?

— Що може бути краще за дощ, пане Федеріко?

— Тільки запалення легенів. Заходь, я вже все відремонтував.

Я подивився на нього з нерозумінням. Очі пана Федеріко дивилися просто в мої, а з вуст не сходила усмішка. Я кивнув та пішов за ним до його дивовижної крамниці. Щойно ми опинилися всередині, він передав мені маленький брунатний паперовий пакет.

— А тепер краще йди. Страхопуд, що спостерігає за книгарнею, очей з нас не зводив.

Я заглянув до пакунку. У ньому була маленька книжка у шкіряній палітурці — той самий требник, що його тримав у руках Фермін, коли я востаннє бачив його. Пан Федеріко, виштовхуючи мене назад на вулицю, урочистим кивком дав обітницю мовчати. Коли ми знов опинилися надворі, годинникар натягнув на обличчя щасливий вираз і сказав голосно:

— Пам’ятай, не натискай на ключ, коли повертаєш, бо знов заклинцює, чуєш?

— Не хвилюйтеся, пане Федеріко. Дякую.

Я пішов геть із важкістю у шлунку. З кожним кроком мені ставало дедалі важче. Проходячи повз поліціянта в цивільному, який охороняв книгарню, я махнув йому тією ж рукою, в якій тримав пакунок. Поліціянт подивився на пакунок із млявою цікавістю. Я прослизнув у крамницю.

Батько досі стояв за прилавком, наче й не ворушився відтоді, як я пішов. Він занепокоєно подивився на мене.

— Слухай, Даніелю, те, що я сказав...

— Не переймайся. Ти мав рацію.

— Ти весь тремтиш.

Я буденно кивнув головою й побачив, як батько пішов по термос. Користуючись цією хвилиною, я побіг до маленької туалетної кімнати на заднику. Я розкрив требник; із нього, пурхаючи, немов метелик, вилетіла записка. Я зловив її на льоту. Записку було поспіхом написано на майже прозорому сигаретному папері; щоб її вчитати, довелося наставити папір проти світла.

Любий Даніелю.

Не вір жодному слову з газет щодо вбивства Нурії Монфорт. Як зазвичай, це довга історія. Я живий та здоровий, ховаюся в безпечному місці. Не намагайся мене знайти або надіслати повідомлення. Знищ цю записку, як тільки прочитаєш. Немає потреби ковтати її, просто спали або розірви на маленькі шматочки. Я придумаю, як зв’язатися з тобою за допомогою друзів-посередників. Благаю, передай зміст цієї записки — якщо не шифром, то принаймні з усіма заходами безпеки, — моїй коханій. Більше нічого не роби.

Твій друг (третій)

Ф.Р. де Т.

Я почав перечитувати записку, коли хтось злегка постукав суглобами пальців у двері туалету.

— Можна? — запитав незнайомий голос.

Серце моє завмерло. Не знаючи, що ще зробити, я зім’яв сигаретний папір та поклав його до рота. Підвів підборіддя, й поки в трубах та баці шуміла вода, проковтнув паперову кульку. Вона мала присмак воску та цукерок.

Коли я відчинив двері, очі мої зустрілися з лакейською усмішкою поліціянта, який вартував біля книгарні.

— Вибачте. Не знаю, чи то через невпинний дощ, але в мене раптом виникла нагальна потреба, а коли кличе природа...

— Звичайно ж, — відповів я, пропускаючи його всередину. — До ваших послуг.

— Дуже вдячний.

Поліціянт, який при електричному світлі нагадав мені маленьку лисицю, оглянув мене з голови до ніг. Його щурячі очі зупинилися на требнику, що я тримав у руці.

— Якщо в мене із собою немає чогось почитати, не можу сходити в туалет, — пояснив я.

— Зі мною те ж саме. А люди кажуть, що іспанці не читають. Можна взяти книжку?..

— Зверху на баці знайдете останнього лауреата «Премії критиків», — відповів я, перериваючи його. — Це надійний засіб.

Холоднокровно вийшовши геть, я приєднався до батька. Той саме наливав мені філіжанку кави з молоком.

— Що він тут робить? — запитав я.

— Він присягався могилою своєї матері, що зараз обмочить штани. Що мені залишалося робити?

— Залишити його на вулиці, нехай би мочився там. Чим не спосіб зігрітися?

Батько насупив брови.

— Якщо не заперечуєш, — сказав я, — я підіймуся в помешкання.

— Звичайно ж, не заперечую. І перевдягнися у щось тепле. А то застудишся до смерті.

У квартирі було холодно й тихо. Я пішов до своєї спальні та виглянув у вікно. Другий наглядач досі ще був там, біля дверей церкви Св. Анни. Я стягнув мокру одежу, вбрався у товсту піжаму й батьків халат та ліг у ліжко, навіть не увімкнувши світла. Я хотів лишитися у владі темряви та дощу, що барабанив по віконній шибці. Заплющив очі й спробував уявити Беа, її дотики, її запах...

Минулої ночі я зовсім не спав, тож незабаром утома мене здолала. Уві сні я бачив, як накрита капюшоном фігура Смерті носиться над Барселоною; то була таємнича примара, яка нависала над баштами та дахами, тягнучи за собою чорні мотузки, до яких були прив’язані сотні маленьких білих трун. Ці труни лишали за собою чорні квіти, й на пелюстках цих квітів кров’ю було виписане ім’я Нурії Монфорт.

Коли я прокинувся, за вікном стояв похмурий, сірий світанок. Вікна запотіли. Одягнувшись відповідно до холодної погоди й натягнувши шкіряні чоботи до литок, я помацки вийшов у коридор і крадькома вислизнув крізь двері, а далі вниз, надвір. Газетні кіоски вже горіли вдалині, на Рамблас. Я попрямував до одного з них, який розташовувався в початку вулиці Тальєрс, і придбав перший випуск ранкової газети, від якої досі пахло вологими чорнилами. Пробіг очима сторінки, доки не знайшов сторінку некрологів. Краєм ока побачив хрест над ім’ям Нурії Монфорт, але не міг примусити себе подивитися пильніше. Похорон відбудеться сьогодні вдень, на цвинтарі Монжуйк.

Я пішов геть, тримаючи газету під пахвою. Обійшовши квартал, повернувся додому. Батько досі спав, тож я піднявся до своєї спальні. Сів до столу, витяг