Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

на Монції.

— Де всі? — запитав товмач і пороззирався по камері.

— Не знаю, пане верхній, — позіхаючи, відповів Іван. — Я спав. Голова болить.

— Мадьярул бесил, бідеш русін[131]? — рявкнув один із них, дубнувши кованим зап’ятком-каблуком.

— Не знаю, пане верхній.

— Куди побігли? — прокукурікав товмач.

— Хто?

— Рррозбійники!!!

— То я, прошу їх, не можу знати. Я спав, як убитий. Пан жандарм, щастячко би не мав, затлумачив мені голову на вечерю. Добрі, що хоч тепер розбудили. А то я міг проспати цілий рано. І на камінню.

Жандарми переглянулись. Один сказав: «Він без розуму!» і скомандував:

— Оточити село! Облава! Перевірити кожний закуток! Раз-два!

«Аби лише люди встигли перебігти… А я можу бути і дурним».

А февгоднодь, себто старший офіцер Селеші Дьєрдь, думав зовсім про інше. Він ніяк не міг собі уявити втікачів з наручниками. Та за ті ланцюжки вони, жандарми, можуть дістати більшу кару, аніж за самих втікачів. То неправдоподібно! Треба негайно дзвонити окружному начальнику. Негайно! Треба на поміч сто, двісті, триста жандармів! Ганьба на всю Європу! Розпинати їх треба! Вішати, як собак! Гримнув Івана по голові:

— Фекедь[132]! Варвари! Я вам покажу, розбійники!

Іван ліг долілиць. Жандарм схопив з клинка бікочев-нагайку, зафучав, як розгніваний лев, і по Івановій спині захрящали удари.

* * *

— Іване, я до вас маю цидулку! — озвався чийсь голос.

— Несіть сюди! «З окружного уряду, мабуть…».

Знову чомусь мовчанка здавила людям річ. Іван взяв від незнайомця пожмаканий папірець. Букви зарябіли в очах. Він схопився за серце.

— Ото ще з тамтого року передають люди, — каже незнайомець. — Та я так собі міркував, що то вам, раз там написано «Сила Іван». І я, неборе, з Шопрону втік. Із табору…

Та Іван уже не чув того. «Бережи, дорогий мій брате, родину, — перечитує Іван того папірця. — Сьогодні вранці мене стратять. Ти дочекаєшся ліпшого ранку. Заздрю я вам, люди, котрі залишаєтеся живими. Діти мої щастя будуть мати. Ян Свадеба. Панкрац, 13 березня 1943 року».

— Прокляті кати! — гримнув Іван, та так, що аж Гаврило рушив кіньми з місця. — Людиновбивці! Варвари! Корінець би вам висох! Ніколи не дозволимо вам розплоджуватися на нашій землі!

Вдарили дзвони, і відлунням клялися Карпати:

— Ніколи! Ніколи!! Ніколи!!!

А на неосвяченій попом царині люди сіяли яру пшеницю, тенгерицю[133], садили картоплю. Діти збирали у пучечки голубі проліски, несли їх до школи новим учителям.

Іван сперся на стовбур старого дуба і дивився на хмарину, що пряде землі довгі нитки дощу. Вони цілують долонясте листя і грають, мов цимбали, свою нескінченну пісню. Теплі, лагідні краплини напоювали могутнє кореневище дуба, що розрослося по всьому двору і міцно трималося рідної землі, котра народила його, виколисала, виплекала, загартувала і зберегла силу навіки-віків.

Він тут любить посидіти під старим дубом, послухати шепіт свого побратима, поділитися з ним думками і спогадами про свою життєву подорож.

— Дідику! Дідику! — прощебетав Іван Іванович — внучок-первісток старшенького сина і перервав його думки, що писалися перед очима, як книга — А я парасольку подержу над сим маленьким дубком. Бо йому буде холодно від дощу.

Сила встав з лавички, погладив малого по голівці, що кучерявилася, мов дубок, якого в ту осінь посадив нянько.

— Най нап’єся водички, синку! Аби ріс таким, як його дідо…

Зображення

Обкладинка першого видання твору «Іван Сила (Кротон)», А. Копинець, видавництво «Карпати», 1972. Художник М. І. Митрик.

Титульна сторінка першого видання твору «Іван Сила (Кротон)», А. Копинець, видавництво «Карпати», 1972. Художник М. І. Митрик.

А. М. Копинець.

Закордонний паспорт І. Фірцака, виданий у 1929 році в м. Іршава.

А. М. Копинець.

Іван Фірцак з дружиною Руженою та сином Іваном. 1920-ті роки.