Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

ми досягли берега річки Луби й отаборилися біля трьох високих скель, де нас мали знайти мазиту.

Через дощі річка вельми розлилася, і переправа через неї була неможлива.

Минуло чотири дні.

Щоранку я здирався на найвищу скелю і через річку дивився в бінокль на розлогий Простір, порослий чагарником, надіючись побачити мазиту.

Але ніде не було видно ні душі, і на четвертий вечір, помітивши спад води в річці, ми вирішили переправитися наступного ранку на протилежний берег. Останній віз, за неможливістю переправити його через річку, вирішили відправити з носіями назад у Наталь.

Але тут виникло нове ускладнення. Ніякі обіцянки нагороди не могли примусити зулусів омити ноги у воді річки Луби, яку вони оголосили “тагаті” (зачарованою) для народу їхньої крові.

Я вказав їм, що троє посланців до мазиту перейшли вже через цю річку. Носії заперечили мені, що то були напівкровні зулуси, і крім того, вони напевно загинули. Сталося так, як уже я згадував, що двоє з трьох посланців загинули, звичайно, випадково, а не через магічні властивості річки Луби. Проте їхня загибель, можливо, надто зміцнила наших носіїв у їхньому переконанні. Так зберігаються марновірства в Африці. Самі ми були не в змозі переправити наш вантаж, і я дуже зрадів, коли п’ятої ночі до воза, де спали ми з лордом Регноллем, з’явився Ханс і повідомив, що він чув голоси людей на віддаленому боці річки. Як він міг щось почути крізь ре; вище води? Я ніяк не міг зрозуміти.

Удосвіта ми піднялися на скелю, і коли туман розвіявся, я побачив на тому березі річки близько сотні людей, у яких за одягом і списами впізнав мазиту.

Побачивши мене, вони весело закричали і кинулися у воду, тримаючись один за одного, щоб не дати швидкій течії понести себе. Дурні зулуси схопилися за списи і вишикувалися на березі. Мені ледве вдалося відігнати їх на добрячу відстань.

— Шкода, — похмуро сказав їхній вождь, — пройти стільки доріг і не битися з цими собаками мазиту.

Коли мазиту підійшли ближче, я із задоволенням побачив на чолі них свого старого друга Бабембу, одноокого вождя, з яким Ханс і я пережили в минулому багато різноманітних пригод. Вийшовши на берег, Бабемба радісно вітав мене.

— О Макумазане, — говорив він, — мало в мене було надії знову побачити твоє обличчя. Тисяча привітань тобі і Світлу-в-темряві!

Я представив Бабембі лорда Регнолля і Саведжа під їхніми місцевими іменами “Ігеза” і “Бена”. Він якийсь час уважно розглядав їх.

— Це, — сказав він, показуючи на лорда Регнолля, — великий пан. А цей, — додав він, тицьнувши в бік Саведжа, одягнутого краще за нас усіх, — півень у пір’ї орла. ¦

Ханс крадькома засміявся на останнє зауваження, але я визнав кращим не перекладати його Саведжу.

За сніданком, приготованим “Півнем в пір’ї орла”, який був, між іншим, чудовим кухарем, я почув усі новини. Баусі, король Мазиту, помер, і його владу успадкував один із його синів, якого я знав, теж під іменем Баусі. Місто Беза було відновлено після пожежі і добре зміцнено. Работоргівці більше не з’являлися. Між іншим я дізнався про загибель двох наших посланців.

Третій повернувся разом із Бабембою.

Після сніданку я відправив назад зулусів, давши кожному подарунки і доручивши їм відвести в Наталь нашого воза. Вони проспівали прощальну пісню і пішли, люто поглядаючи на мазиту. Я був радий, що їхня зустріч обійшлася без кровопролиття.

Потім ми переправлялися. Справу було швидко налагоджено, оскільки мазиту працювали як друзі, а не як найманці.

Переправившись через Лубу, ми рушили далі і приблизно за місяць досягли міста Беза, де на нас чекав урочистий прийом.

Баусі II на чолі великої процесії вийшов нам назустріч до південних воріт міста, пам’ятних мені за однією битвою.

Вечір ми провели у великому будинку для гостей, де король, симпатичний молодик, і старий Бабемба влаштували “індаба” — бенкет на нашу честь. Король довідався, як довго ми маємо намір пробути в Безі, і висловив надію, що наші відвідини триватимуть якнайдовше. Я відповів, що ми незабаром вирушимо далі в мандри на північ у країну кенда і просив його дати нам носіїв до кордонів його володінь.

При згадці імені кенда він здивовано подивився на мене, а Бабемба вигукнув:

— О Макумазане! Хіба безумство заволоділо тобою? Справді, ти став божевільним!

— Ти те саме говорив, Бабембо, коли через озеро ми їздили в місто Ріка; проте ми щасливо повернулися звідти, — сказав я.,

— Так, Макумазане, та хіба можна порівнювати народ кенда з понго, які проти нас, неначе маленька зірка перед сонцем.

— Що ти знаєш про них? — запитав я і розповів йому, що чув від Ханса і Харута з Марутом, пропустивши, проте, все, що стосувалося леді Регнолль.

— Це все правда, — сказав Бабемба, коли