Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Капітан?!?

Репнутий козирок благенького міліцейського кашкету сторожко повернувся до Такаманохари. Риси обличчя капітана чомусь здавалися трохи розмитими, а саме воно дещо переляканим.

— Чого тобі?

— Т-ти… Ти ж до сьомого трубопроводу пішов?!

— Я?! А, так… Та мені там потрібно… Мені там було потрібно ось… Я й сюди зазирнув. Ну, я пішов? — якось запитально кинув Кременчук, протискуючись повз Соньки з метровим відрізком залізно-магнієвої труби, що залишилась опісля встановлення стволів арканаріанської гармати на корпусі „Софії”.

Такаманохара мовчки й чомусь трохи нажахано відсторонилась від нього:

— А чого це ти в темряві?

— В темряві? Так двері зачинилися, — з незрозумілим полегшенням посміхнувся Кременчук.

І, вже оминаючи дівчину, додав:

— А Дар Ветер, Такаманохаро, не мракобіс тому, що він — людина принципово світлого майбутнього, а не заморочених, від слову „морок”, Зореборівських бойовисьок. Того самого майбутнього, яке в нас, на жаль, не вийшло.

— В кого це „в нас”?

Але знову, як і нещодавно в рубці, Богдан не відповів, повільно зникаючи в люмінесцентному освітленні „Софії”.

Сонька провела його поглядом, знизала плечима і хотіла було вже зайти до комірчини, як раптом відчула драглисту хвилю холоду, що відразу усією своєю вагою посунула на неї: вона дуже добре знала розташування усіх приміщень свого корабля і тому була впевнена в тому, що для того, щоб зайти до комірчини, Кременчук обов‘язково мав зустрітись з нею. Або в прохідній рубці, або десь в коридорі.

Відчуваючи, що ноги в неї стають ватяними, Сонька рвучко крутнулась на місці:

— Капіта-а-а-не!!!

Але навколо вже нікого не було. На борту „Софії” царювала абсолютна, якась неприродна, тиша.

Раптом позаду почулися чиїсь легенькі кроки. Вони були спокійними. Ані напруженими, ані знервованими не були ті кроки, але Такаманохара відчула, як її жорстке синяво-чорне волосся стає дибки. Бо, повільно обертаючи голову через плече, вона вже знала, кого зараз побачить.

Худорлява дівчина в золотистому комбінезоні, вільно вимахуючи руками, незалежною ходою простувала по коридору, жодної уваги не звертаючи на ошелешену Соньку. Досить того було, що та сама на неї увагу звернула. Тобто, на саму себе. Тобто…

Остаточно заплутавшись в нажаханих думках, Сонька онімілою, наче дошка, спиною притиснулась до стінки, зростаючись з нею і пропускаючи повз себе свою… Копію?… Двійника?… Саму себе?… А хто ж тоді вона сама є?!? Копія копії?

А дівчина, що взялася невідь звідки, навіть не зиркнула на перелякану Такаманохару. Наче й не було її тут. І ця байдужість стала останньою краплею жаху, що, врешті решт, переповнив дівчину. Вона зненацька відчайдушно заверещала, крутнулась на підборах і, потилицею відчуваючи доторк чогось незбагненного, кинулася назад, до рубки, вперше за увесь час своїх мандрів жодним чином не контролюючи себе. Все ж таки, з усіх людських жахів жах бачення самого себе збоку є чомусь найбільшим. Через те, мабуть, що людина підсвідомо вірить лише у свій власний всесвіт, в якому вона розчинена до невидимості, і коли її позбавляють цієї приборканої невидимості, матеріалізуючи незнайому суть у знайомі форми, то це викликає відчуття падіння в цілковиту порожнечу.

Сонька випала не в порожнечу. Сонька вивалилась в порожню рубку, судомними порухами легень хапаючи повітря й вибалушеними очима намагаючись ухопити разом усі екрани. На одному з них Кременчук зосереджено оглядав сьомий трубопровід. На іншому екрані було видно, як до люку, що вів до камери, наближалась така само постать в камуфляжному комбінезоні. В лівиці постать тримала метровий обрізок залізної труби. Нкса, розгойдуючись на краєчку ліжка, про щось мимрив у своїй каюті. До вихідного шлюзу простувала Такаманохара.

— Гик! — гикнула Сонька і раптом аж підстрибнула на місці, почувши, як хтось увійшов до приміщення.

— Ви що?! — здивовано вигукнув Норильцєв, перелякано сахаючись від набагато більше переляканої дівчини.

— Т-там… т-там… — затиналась та, тицяючи пальцями, що дрібно-дрібно трусились, на блакитне сяйво моніторів.

Брови в Норильцєва стрибнули вгору. А коли він побачив на екрані Соньку, що вже вовтузилася в шлюзі біля мотодракону, то вигляд в нього став не менше очманілим, ніж в Такаманохари.

Двійник Кременчука обережно просунув голову в приміщення з трубопроводами. І з капітаном.

— Плоть не може нівечити дух… Плоть не може нівечити дух… — завивав у своїй каюті крчовник.

— Та що тут відбувається!?! — в один стрибок до самого порогу рубки відлетів Норильцєв, розчепіреною п‘ятірнею відштовхуючи від себе Таку-в-мами-харю, що було кинулась до нього.

- Ігоре, я не розумію!.. Я не розумію, Ігоре! — аж захлинулась та словами.

Двійник Кременчука з обрізком труби обережно наближався до його спини. Сонька раптом завмерла на місці, зачепившись очима за це зображення.

— Капіта-а-ане!!! Обережно!..

І рвонулась до виходу з рубки, ледь не збиваючи Норильцєва з ніг. Той ледь встиг перехопити її за поперек:

— Куди!?

Від хлопця задушно пахло перегрітим камінням.

— Пусти, пусти! — забилася Сонька в його руках і мимохіть здивувалась тому, як вони змужніли останнім часом. — Не бачиш, чи що?! Капітанові зараз непереливки буде!

— Сидіть тут! — кинув Зоребор дівчину аж до самого пульту (і де лише сили в нього взялися?). — Я сам розберуся.

І вже в наступну мить зник десь у нутрощах „Софії”. Такаманохара було тіпнулась за ним, але враз скам‘яніла: двійник на екрані обома руками заніс обрізок труби над міліцейським кашкетом Кременчука.

— Що тут відбувається? — почулося іззаду.

Перед тим, як обернутись, Сонька відчула, що розпадається на мільйони своїх двійників — відразу й безповоротно. На порозі рубки в здивованій позі завмер Норильцєв. Норильцєв на екрані наближався до люку камери трубопроводів. Такаманохара в шлюзовій камері кудись зникла. Такаманохара в центральній рубці, інстинктивно зробила блок, наче очікувала нападу, а потім загрозливо посунула на… На хлопця в кольчузі, що дещо розгублено спостерігав за її маневрами.

— Ви чого, Соню?!

А та вже блискавичним ударом зносила хлопця з ніг і чимдуж