Читати книгу - "Списоносці"

кохає іншого. Її спокусив той молодший…

— Ти дуже кохаєш його? — спитав я.

Вона рвучко підвела голову.

— Ти про кого говориш? — видихнула ледве чутно.

— Про Габора Шулька, або, з твого дозволу, про Горвата.

Вероніка судорожно здригнулась і, схопившись за спинку крісла, втупила в мене погляд.

— Ти… знаєш?

— Знаю.

— Так, я кохаю його. Він одружиться зі мною.

— Саме в це я не вірю,

— Але…

— Вероніко, я знаю, тобі буде боляче слухати те, що я зараз скажу. Але я кохаю тебе і хочу тобі допомогти.

Вона знову повернула до мене бліде обличчя.

— Габор Шульок працює для контррозвідки… — Я не звернув уваги на її приглушений зойк і безжалісно брехав далі: — Сьогодні о десятій вечора заарештують Етел Ковач, Дьємбера та інших, в тому числі і Вероніку Сас. Кілька тижнів тому ти мені докоряла, чому я не борюся. Я вже тоді знав, що ти закохана в Шулька, знав і те, хто він такий, саме тому не насмілився говорити відверто. Шульок освідчився тобі в коханні за дорученням контррозвідки, яка через тебе вирішила добратись до мене.

— Ні!.. Це неправда!

— Можеш не вірити, моя люба. Але я прийшов, щоб врятувати тебе. Твоя справа — прийняти допомогу чи ні. На доказ того, що мені все відомо, я розповім тобі, якщо хочеш, про ваші медові години на квартирі по вулиці Доротя, номер чотири. Я цитуватиму дослівно кожне твоє слово, бо коли ти пішла додому, Шульок написав доповідну і передав своєму шефові.

З очей Вероніки бризнули рясні сльози. Плечі її здригались від болісного ридання.

— Прокляття! — скрикнула вона. — Ні!.. Не може бути!..

— Ти зовсім втратила розум від кохання і тому нічого не підозрівала. Ти не помітила й того, що коли запропонувала Шульку назвати моє прізвище, він недбало відмовився слухати. Чому, питаю тебе? Який закоханий чоловік не цікавиться своїм суперником? Цю людину взагалі нічого не цікавить, навіть життя тих тридцятьох людей; яких він зрадив, — тільки гроші і кар'єра! Красномовні слова… Патріотичні заклики… Та й годі! — до горла в мене справді підкотився важкий клубок. — Колись ти зрозумієш, хто кохав тебе по-справжньому. А зараз — куди ти подінешся? Чи є в тебе родичі, де ти могла б сховатись?.. У нас немає часу. Треба поспішати!

Минуло кілька хвилин, доки Вероніка отямилась і здатна була обміркувати справу. Раптом вона промовила:

— Акоше, треба негайно попередити всіх інших…

— На жаль, уже пізно, — відповів я. — За ними пильно стежать. А втім, може, ще вдасться щось зробити… — Я звів брови. — Ні, це вже не допоможе.

— Як же бути? — глянула вона на мене благально.

— Я думав… Ні-ні… Вже пізно…

— Благаю тебе, Акоше! Може, ще встигнемо…

Я подивився на годинник.

— У нас лишається півгодини. Пиши мерщій донесення на Габора Шулька. Тільки не згадуй, що знайома з іншими підпільниками. Цим ти убезпечиш себе на той випадок, якщо нілашисти затримають тебе. Я зроблю все, щоб захистити тебе у відповідних органах. Ми виб'ємо зброю з рук провокатора, а іншим шкоди не заподіємо. Це донесення стане доказом того, що Шульок створював організації «опору» з провокаційною метою, за дорученням контррозвідки. Я буду на твоєму боці. Ти можеш спокійно посилатися на мене. В крайньому разі, простав на листі заднє число, ну хоч би на два місяці раніше. А якщо тебе все-таки арештують, скажеш, що тримала зв'язок з Шульком за моїм дорученням.

— А ти… ти не попадеш у біду? — прошепотіла вона.

— Вероніко! — Я взяв її за руку. — Я вже казав тобі, що кожен бореться по-своєму. Я теж. Довірся мені. — І заспокійливо всміхнувся. — Тепер ти пересвідчилась, що боротьба — справа не жіноча. Ну, приймаєш мій план? А якщо ні, то дій по-своєму.

Вероніка не відповіла. Спершись на низенький столик, вона знову гірко заридала. Сівши поруч, я почав гладити її по голові, заспокоювати і одночасно думав: «А все ж переміг я. Так, так, Акоша Райнаї ніхто не переможе!»

Через сорок п'ять хвилин з донесенням Вероніки в кишені я сів у машину і поїхав у відділення. Вероніка поки що лишилась у моїй віллі, бо я переконав її, що в мене їй буде безпечно.

Рівно о десятій вечора розпочались арешти. До світанку ми затримали двадцять вісім чоловік. Арештованих одразу ж допитали. Я розпорядився, щоб Шулька й Етелу Ковач взяли в «обробку» і за всяку ціну вивідали місцеперебування комуністів, які переховувались під кличками.

Опівночі я зайшов у кімнату, де допитували Шулька. Нарешті я побачив людину, яка заподіяла мені стільки лиха.

Допит вів капітан Дароці. Він прибув до нас з слідчого жандармського підрозділу. Це був молодий здоровенний, майже двометрового зросту чоловік. По-дитячому наївний вираз його обличчя якось не в'язався з могутньою податтю і дуже гострим розумом. Неймовірно, але Дароці мав два дипломи. Я любив цього молодика за витримку, постійну посмішку, за безтурботні, як у немовляти, очі, любив і пророкував йому блискучу кар'єру.

Зайшовши до кімнати, я дав капітанові знак продовжувати а сам сів збоку, біля вікна.

Уважно оглянув Шуліка. Сидів він за кілька метрів від стола у недбалій позі, ніби слухаючи концерт, його високий лоб облямовувало темно-русяве пряме волосся. Густі острішкуваті брови стирчали наче приклеєні. Класичний грецький профіль трохи псувало підборіддя, що виступало вперед. Губи були міцно і вперто стиснуті.

— Отже, дорогий друже, — звернувся до нього Дароці, — чому ми спинилися в нашій цікавій дискусії?

— На тому, пане капітан, що в 1938 році я одержав диплом і тeпeр працюю викладачем угорської мови та історії.

— Так-так… Але ви ще не сказали нам, коли стали членом комуністичної партії Угорщини, так же?

— Я комуніст і не збираюсь цього приховувати. Але зараз можу тільки повторити, що з партією зв'язку не мав.