Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

de la maison: 141 приятелем старого Седлі, Емілії і Джорджі та Джозовим порадником і помічником.

- Для нас він однаково що в Мадрасі, так рідко ми його бачимо в себе в Кемберуелі,- сказала якось Доббінова сестра, міс Енн.

Ох, міс Енн, невже вам не спадало на думку, що майор не з вами мріяв одружитися?

Отже, Джозеф Седлі провадив життя в сповненому гід­ності неробстві, як і личило людині з його становищем. Звичайно, найперше він постарався стати членом «Схід­ного клубу», де просиджував передобідній час у товаристві своїх індійських колег, де обідав і звідки приводив гостей на обід додому.

Емілія повинна була зустрічати й розважати тих джентльменів та їхніх дам. Від них вона довідувалася, коли Сміт стане радником; скільки сотень тисяч рупій привіз з собою до Англії Джонс; як фірма «Томпсон» у Лондоні відмовилась оплачувати векселі, видані на неї бомбейською фірмою «Томпсон, Кебаб і К°», і як усі вва­жають, що калькуттське відділення фірми теж має зазнати краху; як нерозважно - щоб не сказати біль­ше - поводилась місіс Браун (дружина Брауна з нере­гулярного Ахмеднагарського полку), що просиджувала з юним лейб-гвардійцем Суонкі до пізньої ночі на палубі й заблукала з ним, коли вони каталися верхи під час зу­пинки на мисі Доброї Надії; як місіс Гардімен вивезла в Індію тринадцять своїх сестер, дочок сільського па­стора, велебного Фелікса Крола, і видала заміж одинад­цять з них, до того ж сімом знайшла дуже добру пару; як Горнбі лютує, що його дружина захотіла лишитись у Єв­ропі, і як Троттера призначено збирачем податків у Амерапурі. Ось такі або схожі на них розмови точилися на всіх проханих обідах. Усі говорили про те саме, в усіх був однаковий срібний посуд, скрізь подавали на стіл ба­ранячі лопатки, варене індиче м’ясо і еntrées. Про полі­тику заходила мова після десерту, коли дами йшли нагору й балакали там про свої недуги та про своїх дітей.

Mutalo nomine, 142 то всюди бачимо те саме. Хіба дружини адвокатів не гуторять про виїзні сесії суду? Хіба військові дами не пліткують про полкові справи? Хіба дружини священиків же балакають про недільні ніколи і про те, хто кого заміняє? Хіба великосвітські леді не розмовляють про те вузьке коле осіб, до якого вони належать? То чому ж нашим індійським приятелям не провадити своїх роз­мов? Хоч я визнаю, що вони зовсім нецікаві для випадко­вих осіб, яким інколи доводиться слухати їх.

Невдовзі Еммі завела візитну книжку й сама почала регулярно виїздити в кареті, відвідуючи леді Бладаєр, дру­жину генерал-майора бенгальської армії сера Роджера Бладаєра, кавалера ордена Лазні; леді Гаф, дружину сера Дж. Гафа, генерал-майора бомбейської армії; місіс Пайс, дружину директора Пайса, і т. д. Ми швидко звикаємо до змін у житті. Згадувану карету щодня подавали на Гілспай-стріт; згадуваний служник у гудзиках вилазив на пе­редок і зіскакував з нього, розносячи Еміліїні та Джозові візитні картки; у визначений час Еммі й карета вирушали до клубу, щоб забрати Джоза й вивезти його на свіже по­вітря, або ж у неї вмощували старого Седлі, й Еммі возила його на прогулянку в Ріджентс-парк. Покоївка, карета, візитна книжка й паж у гудзиках скоро стали для Емілії такими звичними, як раніше - скромні щоденні обов’язки в Бромптоні. Вона пристосувалася до всього цього так само, як колись - до того, що тепер залишила. Якби доля призначила Емілії бути герцогинею, вона б і тоді вияви­лася на своєму місці. Дами з Джозового кола одноголосно визнали, що вона досить приємна молода особа,- нічого особливого в ній нема, вона мила й таке інше.

Чоловікам, як завжди, подобалася щира привітність Емі­лії та її прості, але делікатні манери. Галантні чепуруни з Індії, які приїхали додому у відпустку,- вусаті, неймовірно видженджурені й обвішані ланцюжками молодики, що їздили в елегантних бричках, постійні відвідувачі теат­рів і пожильці вест-ендських готелів,- обожнювали місіс Осборн, радо кланялися їй, коли вона їхала Парком у ка­реті, і були потішені, коли їм випадала честь відвідати вранці Емілію. А одного разу майор Доббін застав tête-à-tête з Емілією самого лейб-гвардійця Суонкі, небезпечного юнака, найбільшого дженджика в цілій індійській армії, що перебував у відпустці: він дуже дотепно й красномовно змальовував їй полювання на кабанів. Після того він довго розповідав про одного проклятущого офіцера, що вічно товчеться в домі Джоза Седлі,- такого довготелесого, ху­дого, підстаркуватого дивака, черствого сухаря, присут­ність якого просто дратує, коли людині хочеться погово­рити з господинею.

Якби в Доббіна було більше шанолюбства, він неодмін­но приревнував би Емілію до такого небезпечного моло­дого чепуруна, як цей чарівний бенгальський капітан. Та Доббін був надто простодушний і благородний, щоб підо­зрівати Емілію. Він радів, що інші чоловіки уважні до неї і що всі нею захоплюються. Адже майже від самого її одру­ження люди кривдили її і не вміли цінувати. Йому було приємно бачити, як ласкаве ставлення виявляло все най­краще, що було в натурі Емілії, і як вона розцвіла, відколи їй стало краще жити. Кожен, хто цінував Емілію, хвалив Доббіна за його розважливість - якщо тільки про зако­ханого можна сказати, що він взагалі буває розважливий.

 

 

Після того як Джоза відрекомендували при дворі - будьте певні, що він з’явився туди як вірний підданець свого володаря (спершу показавшись у повному придвор­ному костюмі в своєму клубі, куди майор Доббін заїхав за ним у досить приношеному мундирі),- він, хто й так завжди був монархістом і прихильником Георга IV, став таким ревним торі і підпорою держави, що вирішив неод­мінно взяти й Емілію на один з королівських прийомів. Йому навіть почало здаватися, що його обов’язок - під­тримувати суспільний добробут і що монарх не буде щасливий, поки Джоз Седлі та його родина не зберуться біля нього в Сент-Джеймському палаці.

Еммі засміялася й спитала:

- Може, мені надіти родинні діаманти, Джозе?

«Як було б добре, коли б ви дозволили мені купити вам діаманти,- подумав майор.- Аби тільки знайшлися такі, що були б гідні вас».

 

Розділ LXI
У ЯКОМУ ГАСНУТЬ ДВІ СВІЧКИ

 

 

Настав день, коли пристойним, пишним розвагам, яким віддавалася родина містера Джоза Седлі, стала на заваді подія, що трапляється в багатьох домах. Підіймаючись з вітальні у своєму будинку сходами нагору, ви, певне, по­мічали невелике склеписте вікно в стіні просто перед вами: воно пропускає світло