Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

28.2

Спустившись у їдальню, перше, об що я спотикаюсь, так це погляд Дороніна. Не менш пекучий, ніж у його друга. І мені за секунду стає настільки спекотно, що ледь вдається втриматися і не розчервонітися перед чоловіком, наче школярка. 

Важко не помітити, як у карих очах спалахує щось небезпечне. Але що саме? Ревнощі? Лють? Бажання? Тут я не зациклююсь. Останніми днями Андрій злий, часто чую, як він гарчить на охорону і погрожує їм. 

У той самим момент від Стаса взагалі нічого не чути — він, як і завжди: спокійний, врівноважений, задумливий.

Ідеальний тандем! Вони настільки гармонійно доповнюють один одного, і не дивно, що їм вдалося збудувати свою бізнес-імперію так швидко.                                                                              

Сідаю за стіл, навіть не дивуючись, що Доронін знову сидить не на своєму звичному місці. Мене злить такий розклад, адже так мені б довелось витримувати один прямий погляд свого чоловіка, а так кожного клятого сніданку, обіду й вечері мене пропалюють дві пари очей!

Раніше Андрій завжди сидів на чолі столу. Але відтоді, як повернувся Стас, вони сидять навпроти мене. Плечем до плеча, нерозлучні союзники. І зараз я почуваюся чи то їхнім спільним ворогом, чи то метою…

Невдовзі Стас сідає займає своє місце, і ми починаємо вечеряти.                                                      

Доронін на правах господаря розливає вино у келихи. Ми мовчки п’ємо і так само розпочинаємо трапезу.                                                                                                                                                           

Після того дня я більше не напивалась. Стараюсь завжди контролювати себе. Тільки пригублюю, адже розумію, що пиятика до добра не доведе! Коли моя кров сплітається зі спиртним, тіло вимагає чоловічої уваги! 

У голову одразу повзуть думки зголоднілої жінки, розпалюючи кров до неможливого. Ще нижче опускаю голову. Не хочеться, щоб чоловіки бачили мої рум'яні щоки! Одразу все зрозуміють, і кожен буде думати на себе! А воно мені треба?

“Треба!”, — голосно гигочуть оскаженілі гормони. 

“Замовкніть”, — шипить на них здоровий глузд. 

Вирішую перевести сп’янілий від бажання розум в інше русло.

— Змогли розібратись, хто підставив Стаса? — порушую тишу в приміщенні. 

Навмисне наголошую на імені чоловіка. Хочеться, щоб Доронін почув підтекст у моєму питанні.

Кидаю швидкий погляд на Андрія, щоб оцінити реакцію. І ціпенію. Бо він посміхається. Глузує з мене, от же ж! Невже йому настільки байдуже і я весь цей час була для нього лише розвагою та способом зняти напругу? 

Ковтаю гіркий клубок. Схоже, що саме так і є. Якби я означала щось для Дороніна, то він би, ймовірно, поводився інакше. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍