Читати книгу - "Якщо кров тече"

182
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 96 97 98 ... 107
Перейти на сторінку:
на три літри, але один з них точно не міг нічим зарадити, бо його скляна куля була розбита, а ручка десь зникла. Але інший виглядав нормально. Шовкові ґноти не відчепилися від трубок подачі, що було добре. З тим, як у Дрю трусилися руки, він сумнівався, що зміг би їх прив’язати як треба. «Мусив би подумати про це раніше, — дорікав він собі. — Звісно, я мусив би й поїхати звідси раніше. Поки ще міг».

Коли Дрю підніс каністру з паливом до тьмяного полуденного світла, то побачив татів нахилений в інший бік почерк на приклеєній стрічці: «НЕЕТИЛЬОВАНИЙ БЕНЗИН НЕ ПІДХОДИТЬ, ЗАЛИВАЙ ОЦИМ!» Він струснув каністру. Та була десь наполовину повна. Може, не пречудово, але цього може вистачити на триденний продув, якщо використовувати розважливо.

Він забрав каністру й цілий ліхтар до будинку і спочатку поставив їх на обідній стіл, а тоді передумав. У нього трусилися руки, і він точно пролив би скількись палива. Натомість поставив лампу в раковину, а тоді скинув промоклу куртку. Перш ніж він устиг навіть подумати про наливання, знову почався кашель. Дрю гупнувся на один із кухонних стільців і харкав безперестанку, аж доки відчув, що може знепритомніти. Вітер завивав, щось гупнуло об дах. Судячи зі звуку, якась набагато більша гілка за ту, від якої він затулився рукою.

Коли кашель минувся, він відкрутив кришку на ємності для палива в лампі й пошукав лійку. Не знайшов, тож відірвав смужку алюмінієвої фольги й скрутив напівпристойну подобу лійки з неї. Бензинові випари намагалися знову спровокувати кашель, але він стримувався, доки не наповнив маленьку колбу. А напов­нивши, дав собі волю й зігнувся на кухонну стійку, поклавши гарячого лоба на руку, а тоді кашляв, давився й хапав ротом повітря.

Напад врешті минув, але гарячка розпалилася сильніше. «Мабуть, водні процедури надворі не дуже допомогли», — подумав він. Щойно він розпалить ліхтар — якщо розпалить, — то вип’є ще аспірину. А тоді бахне порошку від голови й перехилить «Доктора Кінга» для певності.

Він пошурував помпою збоку, щоб наростити тиск, тоді відкрутив краник, чиркнув сірником і засунув його в отвір запалення. Якусь мить нічого не відбувалося, але тоді ґноти засвітилися, давши таке яскраве й концентроване світло, що він аж скривився. Поніс ліхтар до єдиної в хатинці шафки й пошукав там ліхта­рик. Знайшов одяг, помаранчеві жилети для сезону полювання й пару ковзанів (він туманно пригадував, як вони з братом каталися струмком ті кілька разів, коли приїздили сюди взимку). Знайшов капелюхи, рукавиці, старий пилотяг «Електролюкс», котрий виглядав таким же готовим до бою, як іржава бензопилка в сараї. Ліхтарика не було.

Вітер почав завивати в піддашші, від чого заболіла голова. Дощ хльоскав у вікна. Залишки денного світла тікали геть, і Дрю подумав, що ніч буде дуже довга. Експедиція до сарайчика й муки з розпаленням ліхтаря відволікли його, але тепер, коли все було зроблено, в нього з’явився час боятися. Він тут застряг через книжку, котра (тепер уже можна визнати) почала розпадатися, як і інші до неї. Застряг, захворів і, скоріш за все, легко може захворіти ще сильніше.

— Я можу тут і померти, — почув він свій новий, хрипкий голос. — Справді можу.

Про це краще не думати. Краще завантажити грубку та розпалити її, тому що ніч буде не тільки довга, але й холодна. «Коли ось цей фронт промине, за ним радикально впаде температура», — хіба не так сказав зарослий метеоботан? Жінка в крамниці зі штангою в губі сказала те саме. З точністю до тієї метафори (якщо то метафора), в якій уподібнила температуру до фізичного предмета, що міг скотитися зі столу.

Це повернуло його думки до помічника шерифа Джепа, котрий був не найбільш тямущим учнем у класі. Справді? Невже він дійсно вважав, що це підходить? Це гімняна метафора (якщо взагалі метафора). Не просто слабка, а мертва й заклякла. Він накладав дрова в грубку, а в розпаленому гарячкою мозку ніби відчинились таємні двері, і Дрю подумав: «…хоч і мав кілька клепок, але менше, ніж годиться».

Краще.

«У ньому було багато піни й мало пива».

Ще краще, пасує до західного колориту.

«Дурніший за торбу з молотками. Тямущий, як каменюка. Меткий, наче ковад…»

— Годі. — Він майже благав. Ось у чому проблема. У таємних дверях, тому що…

— Я їх не контролюю, — прокаркав він і подумав: «Тупий, як жаба після інсульту».

Дрю вдарив себе по лобі основою долоні. У голові спалахнув біль. Він ударив знову. І знову. Коли йому вже вистачило, він запхав зіжмакані журнальні сторінки під лучину, шкрябнув сірником об грубку і скоро вже стежив, як полум’я повзе вгору.

Досі тримаючи запалений сірник, він глянув на складені біля принтера сторінки «Гіркої річки» й подумав, що сталося б, якби він торкнувся їх скраєчку вогником. Йому не зовсім вдалося знищити будинок, коли він запалив «Містечко на пагорбі», бо пожежні машини прибули раніше, ніж полум’я встигло зробити щось, крім обсмалити стіни в його кабінеті, але тут, на Гімнистій дорозі, пожежні машини не приїдуть, а буря не спинить пожежі, коли та добре розгориться, бо хатина стара і просохла. Стара, як грязюка, суха, як у бабці в…

Полум’я, що палахкотіло на сірничку, досягло його пальців. Дрю труснув рукою і згасив його, а тоді жбурнув у вогонь в грубці й ляснув засувкою.

— Це не погана книжка, і я тут не помру, — сказав він. — Нізащо.

Він загасив ліхтар, щоб зберегти паливо, а тоді сів у крісло, в якому проводив вечори, читаючи книжки Джона Д. Макдональда й Елмора Леонарда в м’яких палітурках. Тепер, без ліхтаря, для читання бракувало світла. Майже запала ніч, і єдине джерело світла в хатинці виглядало зі слюдяного віконечка грубки миготливим червоним оком. Дрю підтягнув крісло трохи ближче до неї та обійняв себе, щоб угамувати дрижаки. Йому слід було б змінити одяг, скинути вологу сорочку й штани, і то негайно, якщо він не хоче захворіти сильніше. Ще не додумавши цієї думки до кінця, він заснув.

21

Його збудив розкотистий тріск знадвору. За ним почувся другий, ще гучніший, а тоді щось гупнуло так, аж двері задвигтіли. Упало якесь дерево, і, певно, чимале.

Вогонь у грубці догорів до шару яскравих червоних жаринок, що то спалахували, то згасали. Окрім вітру, Дрю чув, як щось сипле в шибки, наче пісок. У великій долішній кімнаті будиночка було натоплено до задухи, принаймні поки що, але температура надворі, мабуть, упала (зі столу на підлогу), як і передбачалося, бо дощ перейшов у мокрий сніг.

Дрю хотів глянути, котра година, але зап’ястя було голим. Певно, він залишив годинник на нічному столику коло ліжка, хоч і не пам’ятав цього достеменно. Мабуть, легко можна подивитися час і дату на ноутбуці, але яка різниця? Стоїть ніч у північних лісах. Чи потрібна йому якась інша інформація?

Він вирішив, що потрібна. Треба дізнатися, чи не впало дерево на його вірний «субурбан» і чи не розчавило автівку на купу нікчемного брухту. Звісно, «треба» — неправильне слово, «треба» — це коли людина мусить щось мати, коли мається на

1 ... 96 97 98 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо кров тече», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Якщо кров тече"