Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Як я довго чекав цього моменту! — його голос лунав як грім, низький і страшний, розносячись над руїнами цитаделі. — Знищити цитадель!

З посмішкою, сповненою зловісної радості, він махнув рукою. Його наказ був миттєво почутий. Демони і воїни Орікстону ринулися вперед, немов буря. Вони кричали і ревли, заповнюючи розломані ворота своїм натиском.

Елей стояв на передовій, його меч горів яскравим світлом, немов небеса давали йому останню силу.

— За цитадель! За небеса! — викрикнув він, кидаючись у бій.

Звуки битви заполонили простір. Мечі перетиналися, стріли літали, як зливи, а демони і воїни Орікстону з легкістю розривали ряди оборонців. Кожна мить була наповнена смертю і хаосом.

Калгарон крокував уперед, ніби не помічаючи бою, його очі були прикуті до центральної вежі цитаделі. Він був тут не просто заради знищення. Він шукав щось більше, щось, що могло змінити баланс сил у світі.

— Прорубайте мені шлях до святині! — вигукнув він, і його слова відгукнулися серед демонів, які ще з більшою люттю почали атакувати.

Це був початок найчорнішої години для цитаделі, але ті, хто залишався живими, боролися з відчайдушною рішучістю, знаючи, що їхній опір — це останній бастіон світла в цьому світі.

Елей з останніх сил захищав святу цитадель. Його меч розсічав повітря, вражаючи одного найманця за другим, але вороги були надто чисельними. Кожен рух, кожен удар віддавалися болем у його виснаженому тілі. У хаосі битви він побачив, як один із демонів підняв палаючий хлист. Ланцюг, оповитий вогнем, з тріском розсікав повітря, перш ніж вдарити Елея прямо по обличчю.

Від жахливого болю і удару Елей впав на коліна. Його зір затуманився, і він відчув, як сила покидає його. Навколо були лише трупи побратимів і стогони вмираючих. Останнє, що він побачив перед тим, як свідомість залишила його, був обрис неба, заволоченого чорними хмарами. Його тіло безпорадно впало серед гори загиблих.

Калгарон крокував через палаючу цитадель, його очі палали темною люттю. Вогонь пожирав будинки, стріли прошивали останніх захисників, а крики мешканців змішувалися з ревом його демонів. Цитадель, яка була оплотом світла протягом століть, перетворювалася на попіл.

— Спалити все! Знищити кожного! — вигукнув Калгарон. Його наказ лунав, як вирок, і жоден із його воїнів не осмілився не послухатися.

Демони з люттю ламали двері будинків, витягаючи звідти переляканих людей. Не жаліли нікого — ні дітей, ні старих. Мечі розривали тіла, а полум'я пожирало все на своєму шляху. Небо закривали важкі хмари, і холодний дощ лив, немов сама природа оплакувала падіння святого місця.

Калгарон, Омус і Хемера вийшли на центральний двір цитаделі, прямуючи до її святині. Масивні двері були вже зламані, і всередині було тихо, лише глухий шепіт молитви лунав серед темряви. Вони увійшли до святині, і перед їхніми очима відкрилася жахлива картина: сотня отців, що осліпли під час молитви, сиділи у молитовному колі, їхні обличчя зберігали спокій, навіть коли вони відчули темну присутність.

— Яка чудова картина, — промовив Калгарон, зупинившись у центрі святині. Його голос, холодний і зловісний, заповнив простір.

— Хто тут? — слабко запитав один із отців. Його слова обірвав глухий звук удару сокири. Голова старця впала, розкотившись по підлозі.

— Рубайте їх усіх! Не щадіть нікого! — Калгарон вигукнув, його голос лунав, як громовиця.

Демони і воїни кинулися вперед. Святиня наповнилася криками жаху і болю. Отці намагалися бігти, але темрява і сліпота зробили їх безпорадними. Омус і Хемера, холоднокровно посміхаючись, знищували одного за одним, їхні мечі розсікали небо, залите криками невинних.

Коли останній крик стих, святиня занурилася у моторошну тишу. Лише слабке мерехтіння полум'я і краплі крові на підлозі свідчили про те, що тут відбувалася бійня.

Цитадель була знищена. Величний храм світла перетворився на руїну, останній оплот надії впав. Над полем, яке колись було сповнене слави, тепер нависло чорне небо. Дощ лив невпинно, змиваючи кров і попіл, але жодна з цих крапель не могла змити темряву, яка тепер панувала над світом.

Калгарон стояв посеред руїн святині, його темна фігура виглядала ще більш загрозливою на тлі палаючої цитаделі. Омус, досі опечалений, наблизився до нього, поглядаючи на поле битви, яке тепер стало суцільною могилою.

— Там, серед померлих, був Мор, — промовив Омус із тінню жалю в голосі.

Калгарон лише посміхнувся, його очі світилися зловісним задоволенням.

— Мій план спрацював, Омус. Ми виманили того проклятого Архангела і поквиталися за Аркаїла! — вигукнув Калгарон, його сміх лунав, як грім, наповнений тріумфом і холодною злобою.

Омус подивився на нього, його обличчя здавалося непроникним, але в голосі відчувався гнів.

— Мор для тебе був лише зброєю? Ти використав його, як і всіх інших?

Калгарон зітхнув, але його посмішка не зникла.

— Омус, це не має значення. Світ — це шахівниця, і кожен із нас — фігура. Мор був королем нашої гри, але навіть королі гинуть заради перемоги. Головне, що ми здобули тріумф. Цитадель у вогні, Архангел зник, а небеса більше не мають сили! — його голос лунав, як удар молота по ковадлу.

Калгарон повернувся до руїн, його плащ розвівався у вітрі, наповненому запахом крові і попелу.

— Вирушаємо в Орікстон, — продовжив він. — Час покласти кінець правлінню творця. Ми станемо володарями цього світу.

Десь далеко, у спокої саду душ, душа Люціуса знайшла свій довгоочікуваний спокій. Його очі наповнилися сльозами радості, коли він побачив Адалінду і свого маленького Мербуса. Їхні обійми були теплими, і жодні слова не могли описати тієї гармонії, яку вони відчули разом.

— Ми знову разом, кохана, — промовив Люціус, стискаючи її в обіймах.

Поруч стояв Холідей, його обличчя було спокійним, але в очах світилася печаль за тими, кого вони залишили позаду.