Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Як власне і твого.

Це був той момент, коли все всередині мене закипіло. До цього я міг терпіти його зверхність і холодну критику, проте зараз він зачепив не мене, а Вікторію. І це була межа, яку я не дозволю перейти нікому.

— Що? — батько різко глянув на мене, його вираз обличчя залишався холодним, але очі видали легке здивування. Мені вистачило його тону, щоб зрозуміти — я зачепив болючу тему, а точніше, його впевненість досить гарно похитнулась. І мовчати я вже не міг.

— Камі, не потрібно, — прошепотіла Вікторія, легко торкнувшись мого ліктя. Її дотик був теплим, таким заспокійливим. Я відповів їй лише короткою усмішкою, яка була наполовину вибаченням, а наполовину обіцянкою: «Цього разу я не відступлю».

— Я щось не так сказав, Валеріо Бореллі? — повільно промовив я, дозволяючи кожному слову врізатися в тишу кімнати. — Чи, може, сеньйор Бореллі? Як мені краще звертатись до свого… дальнього родича?

Батько стиснув щелепу так сильно, що я помітив як вискочила вена на його лобі, а погляд ставав дедалі холоднішим.

— Хлопці, припиніть, — втрутилась мама й зітхнула, тримаючи келих так, ніби це був її останній острівець спокою. — Ваші іграшки вже зовсім не дитячі.

Я повернувся до неї, але не зміг приховати саркастичної усмішки.

— Ти бачиш, що я граюся? — запитав я, і хоча мій голос був спокійний, всередині мене бушувала буря. Я обвів поглядом усіх за столом, перш ніж знову зупинитися на батькові. — Я не дозволю комусь з вас, чи будь-кому іншому ображати мою наречену, мою жінку. Ви можете з’являтись будь-коли, без запрошення, демонструючи своє зверхнє ставлення. Але, — я витримав паузу, дивлячись йому прямо у вічі. — Ображати її, я нікому не дозволю. Май це на увазі, родичу.

Я відчував, як серце калатає в грудях, але цього разу це був не страх чи невпевненість, а гордість. Я вперше відкрито поставився проти нього, і це явно застало його зненацька. Батько не зміг відповісти, лише похмуро перевів погляд убік.

— Добре сказано, внуче, — раптом сказав дідусь, піднімаючи свій келих.. — Ось що значить справжній чоловік.

Коли вечеря завершилася, напруга почала поступово спадати. Ми з Вікторією допомогли прибрати зі столу, розмовляючи лише про буденні речі, намагаючись повернути атмосферу в спокійне русло. Батьки ж вирішили зупинитися в готелі, і це було їхнє рішення, яке мене анітрохи не засмутило.

— Ти була неймовірна, — сказав я, спершись об перила поруч із Вікторією.

Ми стояли на терасі, занурені у спокій ночі, яка огортала нас теплом і тишею. Вдалині ледь чутно співали цвіркуни, а місяць освітлював двір своїм м’яким, сріблястим світлом.

— Нічого особливого, — вона відмахнулася, але її обличчя зрадило посмішку. — Мені навіть сподобалось.

— Ні, ти справді була неймовірна, — повторив я, нахиляючись ближче. — Якби не ти, я, напевно, вже влаштував би ще один скандал із батьком. Набагато масштабніше.

— А той був просто розігрів? — Вікторія глянула мило усміхнувшись. Я ж лише знизив плечима усміхнувшись у відповідь. — Він не вартий твоїх емоцій, Камі. Це було досить очікувано.

— Ти робиш мене сильнішим.

Вона посміхнулася, і цей момент став для мене дорожчим за всі слова, які я міг би сказати.

— Сильнішим? — Вікторія хитро підняла брову, повернувшись до мене. — Думаю, ти й без мене чудово впорався б.

Я посміхнувся, похитавши головою.

— Це не так. Я завжди вважав себе сильним, але сьогодні… ти довела, що іноді потрібна людина поруч, щоб нагадати, ким ти є насправді.

Дівчина замовкла, уважно вдивляючись у мене. Її очі, темні й спокійні, випромінювали теплоту, яку я не відчував вже давно.

— Камілло, — почала вона, і я відчув у її голосі щось незвичне. — У тебе величезна родина, проте інколи здається, що ти завжди один.

— Я звик до цього, — зізнався я після короткої паузи. — Моя родина завжди була… складною. Усі ці роки я будував стіни, бо думав, що так буде легше. Але іноді ці стіни стають настільки високими, що ти вже не бачиш, для чого їх будував.

Вікторія не відводила погляду, і в її очах з’явилася тінь суму.

— Ти заслуговуєш на те, щоб бути щасливим. Ти заслуговуєш на любов.

— А ти? — запитав я, дивлячись прямо в її очі. — Ти дозволяєш собі бути щасливою?

Вона на мить опустила погляд, граючи пальцями з браслетом на руці.

— Я… не знаю, — чесно відповіла вона. — Мені здається, що я постійно намагаюся догодити всім, забуваючи про себе.

— Це неправильно, — я зробив крок ближче, притягуючи її увагу. — Ти заслуговуєш на те, щоб бути собою. Щоб мріяти. Щоб хотіти більшого.

Її губи злегка розійшлися, ніби вона хотіла щось сказати, але передумала.

— Ти така сильна, Вікторіє, — додав я, злегка торкнувшись її руки. — Я справді захоплююсь твоєю впевненістю.. Це… Вау! Однак навіть найсильніші потребують підтримки.

Її погляд м’яко ковзнув по моєму обличчю, зупиняючись на очах. Цей момент був наповнений чимось більшим, ніж слова чи жести. Це було мовчазне розуміння двох людей, які намагалися знайти себе серед хаосу світу.