Читати книгу - "Кінь Перуна"

рідина, – вже закінчується. А за умов гри, ти мав лише одну годину на роздуми. Доведеться твоїй коханій ще трохи у мене пожити. Століття-друге...

Голуби, яким Богиня перестала кидати крихти, нарешті чинно повсідалися на поруччя балкона і заходилися чистити пір’я.

Води залишилося заледве кілька крапель...

І тоді, пригадавши слова Митрія, Найда тицьнув пальцем у того птаха, що видався йому найтлустішим.

– Ось вона! Вгадав?

Але відповіді не мусив чекати, бо в ту ж мить перед ним стала, здивовано кліпаючи очима, Руженка, а Морена, невдоволено скривившись, рвучко відвернулася і забралася з балкона геть. Програвати ніхто не любить, а надто боги. Ще й простим смертним...

– Найдо! Ти? – скрикнула жінка, і вони кинулися в обійми одне одному.

Руженка недовірливо розглядала срібного птаха з великою короною у вигляді чаші на голові. З короткої розповіді Найди вона вже трохи розуміла, про що йдеться, але сприймала усе як дивне сновидіння. Адже з тієї зимової ночі, коли Чорнобог накинув на жінку вовчу шкіру, вона не жила, а марила. Дні у Юхимовій хаті, ночі у темному лісі... Дивний замок, повітрулі, гноми, боги... Усе це було одним безконечним сном. Страшним, але цікавим. Побачивши перед собою Найду, Руженка спершу було вирішила, що нарешті прокинулася, але як з’ясувалося, її радість виявилася передчасною. Сновидіння продовжувалося...

Зодягнений у чудернацький плащ, схожий на рясу митрополита, Найда возився з вуздечкою біля коня, що шляхетною статтю і білосніжною мастю був достойний лише боярина, або навіть самого князя.

Відповідаючи на поцілунки парубка, Руженка чула, як він оповідав їй щось про Перуна, Велеса, Морену, Князя Данила, тисяцького Дмитрія і хана Батия. Щось про тухольську громаду і битву в Долині. Але все те було таке далеке, що жінка надто й не вслухалася в його слова. Їй було добре в його обіймах, а решта – не жіночого розуму справа. Лиш зачувши ім’я Юхима, Руженка стрепенулася, та не второпавши до чого тут песеня, перестала вслухатися в решту.

– Ну, от і все, – мовив Найда, виводячи коня. – Знати б лишень, що далі?

– А нічого, – почула Руженка владний жіночий голос і озирнулася.

На сходах, що вели вгору, стояла богиня з її сновидінь.

– Далі нічого не може бути, Найдо, навіть не намагайся. Якби я відала, що Захар усе оповів тобі, то не допустила б цього. Надто багато надій пов’язано у нас з Пегасом, щоб я дозволила тобі віддати його Єдиному. З ним самим я, може, й не дала б собі ради, але особисто тобі зараз не допоможе ні амулет, ні жодна невідома сила. Тому, або ти відпускаєш вуздечку, або стаєш мертвим. І то негайно! Я й до трьох лічити не стану... Ну!

Найда розтиснув пальці і відступив убік.

– Добре, – похвалила Морена. – Слухався б так одразу, може б уже ніжився зі своєю милою вдома, у Галичі... Під периною, чи з огляду на літо, на сіновалі... І пам’ятай, з цієї миті я вже облишила жартувати і розважатися. Ти впакувався у справи надто серйозні, аби сподіватися на помилування. Бери свою Ружену і йди в конюшню.

Найда мовчки скорився.

Морена увійшла слідом за ними. І ніхто не звернув увагу на те, як, залишений на власну волю, Пегас, м’яко ступаючи по встеленій мохом долівці, підійшов до Чаші і став спрагло пити.

– Бачиш двері? – вказала просто.

– Так.

– Це вихід із замку. Я обіцяла відпустити вас. Слова свого дотримаю. Ідіть... А далі нехай опікується вами той, хто направив сюди...

Найда встиг ще помітити злорадний усміх на устах богині, але вже не марнував часу на роздуми. А просто взяв Руженку за руку і вийшов за двері. Вийшов і остовпів... Бо опинився на вузесенькому скельному виступі. І над головою в нього була стрімка кам’яна стіна, що підіймалася кудись безконечно ввись, а під ногами – бездонна прірва. Обернувся назад – гладка скеля і ані сліду дверей.

– От і вір після цього комусь на слово, – пробурмотів безнадійно і важко опустився на нагрітий сонцем камінь. – Присядь, Ружо... У ногах правди нема... Якщо вона взагалі хоч десь є...

Згори щось зашурхотіло і кілька дрібних камінців, прокотившись повз них по схилу, зірвалося у прірву.

Найда задер голову – і чи примарилося йому, чи побачив насправді, але високо над ними, на краю скелі стояла сарна. Що робила вона там, як забралася, лишалося лише гадати. А ще, звідти ж, згори, повільно кружляючи, спускалися до нього два орлині пера. Найда лиш долоні наставив, а вони самі слухняно лягли в його руки. В ту ж мить сарна зробила великий стрибок вперед, у прірву і ... щезла з очей швидше, ніж парубок зумів жахнутися чи провести її поглядом. Наче розтанула в повітрі...

Заклавши руки за спину, та забувши про свій поважний вигляд, жвавим кроком Перун походжав гридницею і час од часу нервово поскубував губами довгого вуса.

– Усе вшкереберть... – бурмотів він. Спинявся, сердито зиркав на принишклу Морену і знову продовжував крокувати взад-вперед.

– І як не обертай справу, а саме ти спричинилася до того, що взамін Пегаса, самої Смерті, на котрому їздив Бог Війни, у нашій конюшні весело ірже крилате лоша... Придатний хіба що для того, аби на його спині возилися комедіанти та віршоплети.

– Як Книга й попереджала, – докинув Велес.

– Помовчав би, – огризнулася Морена, – чи я не бачила, що ти постійно їм підігрував.

– А що? – здвигнув плечима Чорнобог. – Між іншим, хороший парубок, сміливий, чесний, готовий на самопожертву. З такими людьми і богом бути приємно. Та й жіночка гарненька. До пари...

– От, от... З того б і починав. Кому що, а котові сметана.

– Тихо! – урвав Перун. – Що б ми не балакали тепер, а час у зворотньому напрямку не тече. Мусимо сприймати події як доконаний факт.

Дивно, але з його мови кудись зникла розгубленість, а натомість зазвучали нотки впевненості у власній правоті та силі.

– Тим більше, що ніякої трагедії не трапилося. Згодом Чаша наповниться новою квінтесенцією зла, і Ера Богів Давніх повернеться знову. Хто б і що б не допомагали зараз Богові Єдиному! Через вік, два, три, чи в іншому тисячолітті, але настане День, і люди знову згадають: і про Морену, і про Велеса, і про мене. Окрім