Читати книгу - "Спаситель"

хорват середнього зросту…

– Волосся біляве, зібране у хвостик, – додав Харрі.

Скарре, підвівши голову, кивнув начальникові.

– Волосся біляве, зібране у хвостик. У разі чого – телефонуй. – Він поклав слухавку. – Просто як під час війни, всіх мобілізували для проведення операції. Вперше таке бачу.

Харрі гмикнув.

– Чи є щось про Юна Карлсена?

– Нічого. Щоправда, його дівчина, Теа, сказала, що вони домовлялися зустрітися увечері у Концертній залі. Мають місця у ложі для почесних гостей.

Харрі глянув на годинник.

– Станкич має ще півтори години на свою справу.

– Це як?

– Я телефонував до Концертної зали. Усі квитки спродали ще чотири тижні тому, тож без квитка всередину нікого не пускають, навіть у фойє. Тобто якщо Юн увійде у Концертну залу, він у безпеці. Зателефонуй у «Теленор» і спитай, чи працює сьогодні Торкільдсен і чи має він змогу відстежити мобільник Карлсена. Й подбай, щоб навколо Концертної зали зібрали вдосталь поліцейських зі зброєю й описом. Потім зателефонуй до канцелярії прем’єр-міністра й попередь про посилені заходи безпеки.

– Я? – Скарре був приголомшений. – До канцелярії прем’єр-міністра?

– Звісно, – сказав Харрі. – Ти ж тепер дорослий хлопчик.

У своєму кабінеті Харрі набрав один з шести номерів, які знав напам’ять. Решта п’ять: телефон Сестреняти, батьківської оселі в Уппсалі, мобільник Халворсена, колишній домашній телефон Б’ярне Мьоллера й вже вимкнений номер Елен Єльтен.

– Ракель.

– Це я.

Він почув, як вона зітхнула:

– Я саме так і подумала.

– Чому?

– Тому що думала про тебе. – Вона тихо засміялась. – Отакої. Що таке?

Харрі заплющився.

– Я міг би побачитися з Олегом завтра. Я ж обіцяв повідомити, коли матиму змогу.

– Чудово! Олег зрадіє. Ти заїдеш по нього? – Відчуваючи, що він вагається, вона додала: – Ми самі.

Харрі й хотів, і не хотів питати, що вона має на увазі.

– Намагатимусь приїхати близько шостої.

За словами Клауса Торкільдсена, мобільний Юна перебував десь на східному кінці міста, у Хьоугеруді чи у Хьойбротені.

– Користі з цього майже немає, – мовив Харрі.

Близько години він схвильовано походжав по кімнатах, прислухаючись до розмов, потім, одягнувши куртку, сказав, що їде в Концертну залу.

Порушивши правила, він припаркувався неподалік Вікторія-терасе, проминув Міністерство закордонних справ і, спустившись широкими сходами на Русельокквейєн, завернув праворуч, до Концертної зали.

Великим відкритим майданчиком перед скляним фасадом квапливо йшли, зігнувшись від холоду, ошатно вбрані люди. Біля під’їзду стояли двійко широкоплечих чоловіків у чорних пальтах, з навушниками у вухах. А уздовж фасаду, віддаля один від одного – шестеро поліцейських у формі стежили за тремтливою публікою, для котрої міська поліція з автоматами – видовище геть незвичне.

В одному з чоловіків у формі Харрі упізнав Сіверта Фалькейда й наблизився до нього:

– Я й гадки не мав, що «Дельту» теж долучили до операції.

– Нас не викликали, – сказав Фалькейд. – Я особисто зателефонував у оперативну дільницю й спитав, чи ми можемо стати у нагоді. Адже він був твоїм напарником, хіба ні?

Харрі, кивнувши, добув з кишені пачку цигарок, запропонував призволитися Фалькейду. Але той захитав головою, мовляв, ні.

– Юна Карлсена поки не було?

– Ні, – відповів Фалькейд. – Коли приїде прем’єр-міністр, ми не пускатимемо у почесну ложу всіх поспіль. – Цієї миті до входу під’їхало два чорних авто. – До речі, ось він.

Харрі бачив, як прем’єр вийшов з машини і його швиденько провели до під’їзду, а коли двері розчинилися, зауважив у проймі дверей декого з тих, хто його зустрічав, – широко всміхненого Давида Екхофа й аж ніяк не радісну Теа Нільсен, обоє у формі Армії спасіння.

Він запалив.

– Трясця, от же ж і мороз, – мовив Фалькейд. – Ноги геть захололи й голова теж.

«Заздрю тобі», – міркував Харрі й, випаливши цигарку до половини, сказав:

– Він не з’явиться.

– Скидається на те. Сподіваймося, він ще не знайшов Карлсена.

– Я маю на увазі Карлсена. Він збагнув, що гру завершено.

Фалькейд глянув на велета-слідчого, котрого вважав добрим кандидатом у лави «Дельти», допоки не почув плітки про зловживання спиртним і нестримну вдачу.

– Якій грі? – спитав він.

– Довго розповідати. Піду у залу. Якщо Юн Карлсен таки прийде, візьміть його під варту.

– Карлсена? – Фалькейд аж розгубивсь. – А як же щодо Станкича?

Харрі кинув цигарку, що зашипіла в снігові й згасла, й повільно, ніби розмовляючи сам до себе, промовив:

– Та-ак… дійсно, що ж зі Станкичем?

Він сидів у напівтемряві, погладжуючи пальцями пальто, що лежало на колінах. З динаміків неголосно лунала арфа. Вузькі промені точкових прожекторів ковзали по глядачах, певно, так прагнули створити напружене очікування перед початком концерту.

Передні ряди заворушилися, коли у залу увійшов гурт людей – чоловік десять чи дванадцять. Дехто поривався підвестися, але враз почувся шепіт і приглушені голоси, люди знов повсідалися. У цій країні політикам явно не виказували такої пошани. Прибулих провели до місць у трьох рядах, що розташовувались попереду, котрі були порожніми вже протягом півгодини, поки він сидів тут, очікуючи.

Він зауважив чоловіка у цивільному вбранні, з дротиком біля вуха, але поліцейських у формі в залі не було. Кількість поліції ззовні теж його не бентежила. Він гадав, що їх збереться набагато більше. Адже Мартіна казала, що на концерті очікують прем’єр-міністра. З іншого боку, кількість поліцейських не має істотного значення, адже він невидимий. Ще більше, ніж зазвичай. Він задоволено роззирнувся. Чоловіків у смокінгах чимало, з кількасот. Він уже бачив перед очима гармидер. І його простий та стрімкий відхід. Він побував тут напередодні й намітив шлях відступу. Наостанок, перш ніж зайти у залу, він переконався, що вікна у чоловічому туалеті не зачинено. Простенькі вікна легко відчинялися, були чималенькими й розташовувались досить низько, щоб враз вилізти на зовнішній карниз, а звідти зіскочити униз, на дах котроїсь із припаркованих автівок. Швиденько нап’ясти пальто й попростувати на жваву Хокон-VII-гате, потому за дві хвилини й сорок секунд швидкого кроку він уже дістанеться станції «Національний театр», з якої що двадцять хвилин ходять потяги до аеропорту. Він сяде на той, що йде о 20:19. Перш ніж піти з туалету, він сунув у кишеню дві таблетки дезодоранту.

Заходячи у залу, довелося знову показувати квиток. Він, всміхаючись, похитав головою, коли білетерка спитала щось норвезькою, киваючи на пальто. Глянувши на квиток, вона показала йому місце у ложі для почесних гостей, котрою були чотири ряди посередині зали, позначені червоною стрічкою. Мартіна розказала йому, де сидітиме Юн Карлсен та його дівчина Теа.

Нарешті, ось вони. Він зиркнув на годинник. Шість хвилин по дев’ятій. Зала у сутінках, а зі сцени ллється надто яскраве світло, щоб розгледіти обличчя гостей, та раптом на них упав промінь одного з рухомих точкових