Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

перевів їх у франки і побажав Нікові значних ділових успіхів.

Нік кивнув і, щойно вийшовши з банку, замислився: до чого тут ділові успіхи? Видно, клерк сприйняв його за німецького бізнесмена, що почав свій бізнес у Парижі.

Увечері Tatjana вийшла з роботи знервована і втомлена. Ледь помітно всміхнулася Нікові, що зустрічав її.

– Ходімо куди-небудь посидимо, випити хочеться. Цілий день шарпанина!

У кафе за чашкою еспресо з коньяком вона розповіла, що цілий день дзвонили якісь нові росіяни й вимагали Терещенка – він щось наплутав із оплаченим колективним квитком. А Терещенка немає, він тільки завтра, в п’ятницю, приїздить, але щоб вони йому не влаштували відразу скандал, довелось їх обдурити і сказати, що він буде з понеділка.

Нік насторожився. Згадався загнаний у кут Вайнберг, за яким полювали як мінімум дві сторони. Ситуація з Терещенком вже ставала схожою на ту, з Вайнбергом. Та й сам Терещенко, здається, стеження за собою помітив. Може, тому й вирушив у це відрядження. В усякому разі, відтягувати зустріч з ним було не можна. Це Нік зрозумів одразу.

– Підемо завтра ввечері в кіно? – запитала Tatjana, трохи заспокоївшись.

– Завтра не можу, – з жалем у голосі мовив Нік. – Завтра у мене зустріч. Щодо роботи. Давай післязавтра?

– Давай, – охоче погодилася дівчина.

80

У четвер із самого ранку мела поземка. Віктор прокинувся рано, годині о шостій. За вікном лежала темрява, але ця темрява сипала сніговою крупою у вікно і, може, саме цей сніговій розбавляв передсвітанкову млу ледве помітною білизною. Іра і Яночка ще спали. До приїзду таксі залишалися дві години. Віктор одягнувся, заварив чаю і вийшов із чашкою на веранду, де було по-зимовому холодно. Ввімкнув лампочку, що звисала з дерев’яної стелі. Над чашкою з чаєм здіймалася пара. Холод бадьорив шкіру. Вітер жбурляв снігову крупу в усі вікна веранди.

Сьогодні о третій годині дня він буде в Парижі. У це майже не вірилось. Але так воно й буде. Він просто знав це. Тільки коли він повернеться? Нічого про це Георгій йому не сказав. Мовби це й не було важливо. Минулого разу, коли літав у Лондон, Віктор чітко знав дату відльоту й дату повернення. Зараз про повернення ні слова не було сказано. Але через кілька годин квиток буде у нього в руках, і він усе побачить. Усе дізнається і, якщо не встигне зараз, то прямо з Парижа передзвонить Ірі. Телефон уже поставили. Номер він переписав.

«А яка зараз погода в Парижі?» – подумав Віктор.

О восьмій біля хвіртки будинку зупинилася біла «Волга». Віктор поцілував дружину, що прокинулася. Повідомив про терміновий від’їзд. Новина її не порадувала.

– Коли назад? – запитала вона.

– Я подзвоню.

Київ проїздили якраз саме в розпал зимового світанку. Вікна будинків світилися, сяяли вуличні ліхтарі.

Серце стискувалось у Віктора, коли промайнули праворуч його багатоповерхівка та «дорога життя», що вела до неї. Харківське шосе вперлось у круглу клумбу-розв’язку, з якої починалася траса на Бориспіль. Перед шпаківнею ДАІ пригальмували, й тут же водій натиснув на газ. Траса мовби не піддавалась ожеледі. Нечисленні машини мчали та обганяли стареньку «Волгу», але й вона не ганьбилася – спідометр тримав стрілку на ста десяти кілометрах.

На трасі їх остаточно наздогнав світанок. І щойно Віктор це помітив, у салоні автомобіля прозвучала трель чужого мобільника.

– Так, так… ми на дев’ятнадцятому кеме, – почувся спереду голос водія, що однією рукою міцно утримував кермо. – Що? Ні, чисто… зрозумів… Спокійний, так. Зрозумів.

Віктор здогадався, що частина розмови, якщо не вся, стосувалася його. І тепер чекав од водія хоч би кількох слів. Але водій мовчки вів машину далі.

Знову заспівав свою трель мобільник. Цього разу в кишені пальта Віктора.

– Слухай, – почувся з трубки заклопотаний голос Георгія. – У нас халепа. Зі складу пропали обидва контейнери. Сталося це близько третьої ночі. Видно, наші хлопці розслабились, і їх зняли з поста. Якщо це частина єдиного плану, то вони нас перехитрили. Будь обережнішим. Пахне пасткою. Але, може, я й помиляюсь.

Віктор тримав трубку біля вуха й гарячково думав. Новина його дійсно вибила з колії. Як можна було так легко вивезти з військового складу два величезні контейнери? Це навіть уявити собі було неможливо. Але ж сталося!

– Але там же хлопці в одному… – розгублено сказав Віктор.

– Ми шукаємо і шукатимемо… Але зчиняти галас із перекриттям доріг не можна. Принаймні зараз!

Мимо промайнула зупинка приміського автобуса. Звернули з траси на пряму дорогу, що впиралася в Бориспільський аеровокзал.

– Але ви постарайтесь їх знайти, – наголосив Віктор.

– Знайдемо-знайдемо… – сказав Георгій і з жалем прицмокнув язиком. – Гаразд… до зв’язку! Подзвоню, коли будеш у Парижі.

Віктор заховав мобільний у кишеню. Спіймав на собі через дзеркальце над лобовим склом холодний погляд водія.

Заїхали на платну стоянку. Вийшли разом. Водій узяв із рук Віктора сумку.

– Пройдете через службовий, – говорив на ходу, не обертаючись, водій. – Паспорт тримайте для французів. Тут не показуватимемо.

– Як не показуватимемо? Чому?

– Щоб по комп’ютеру не видно було, що ви покинули Україну. Зрозуміло?

Віктору було незрозуміло, але він кивнув. Водій не здавався йому людиною, від якої можна було почути якесь зрозуміле пояснення.

Пройшли на новий лівий термінал, там пірнули в непримітні двері, за якими стояв охоронець у звичному камуфляжі. Охоронець кивнув водієві й показав поглядом ліворуч, на коридор. Вони пройшли довгим коридором і вийшли на льотне поле. Водій глянув на годинник, потім, уже не звертаючи уваги на Віктора, роззирнувся уважно навсібіч. Зупинив погляд на автобусі, що під’їхав до виходу на посадку з головного терміналу. До автобуса вийшли декілька пасажирів.

Водій простягнув Вікторові посадочний талончик-обрізок із позначкою ряду та місця. Кивнув на автобус.

Віктор заквапився, не оглядаючись і відчуваючи наростання хвилювання. Вже з вікна автобуса подивився на лівий термінал, де щойно стояв разом із водієм таксі. Там нікого не було.

Подивився на посадочний талончик. Подумав: а де ж зворотний квиток? У руках відчув холод.

Автобус повільно їхав до сріблястого «боїнга».

Віктор піднявся по трапу, стюардеса, поглянувши на його посадочний талончик, указала на місце.

Віктору стало ще холодніше. Засунувши сумку під ноги, він виглядав у ілюмінатор. Тільки тепер до нього почав доходити сенс сказаного Георгієм. Просочування інформації про Миколу Ценського в будь-якому разі було чимось на зразок приманки на порозі пастки, в яку мав потрапити він, Віктор. Але в тій можливій пастці він збирався діяти, збирався змагатися, пограти в гру «хто кого з’їсть», незважаючи на те, що був явним новачком у