Читати книгу - "Сучасна польська повість"

ніхто не озивається. Відчиняю двері й заглядаю всередину — нікогісінько. На столі стоять порожні пляшки з-під крові, ліки, нікельований стерилізатор.

Пахне ефіром та валер’янкою. Зачиняю двері й дивлюся в глиб довгого коридора; підлога викладена в шашечку сіро-білими плитками, що далі, то плитки все менші й менші. Обабіч коридора — двері, які теж здаються чимдалі нижчими й вужчими; зараз усі вони зачинені. Поки я так стою й дивлюсь, одні двері розчиняються, і з них випливає сестра Вероніка. На ній білий халат і величезний крилатий чепець. Я пошепки кличу:

— Сестро Вероніко!

Сестра Вероніка всміхається і трохи підіймає обидві руки; в руках у неї коробочка з ампулами та шприц, повернутий догори голкою. Цим вона дає мені зрозуміти, що зараз дуже зайнята. Потім повертається на місці, неначе заводна фігурка, і відпливає по картатій підлозі, яка, здається, сама несе її, мов ескалатор. Сестра Вероніка в поясі тонка, мов оса, з-під розхилених ззаду пілок халата виглядає блакитна спідниця. Вона ліктем відчиняє двері на протилежнім боці коридора і зникає в них.

Я йду туди і стаю біля цих дверей. Жду довгенько, але сестра Вероніка не виходить. Повз мене проходить санітарка в сірому халаті, заляпаному кров’ю й засмальцьованому на великих розплилих грудях. Химерна думка навертається мені: мабуть, саме такі жінки десь по кутках задовольняють останні хтиві прагнення хворих, я від когось це чула. Вона йде перевальцем, незграбна, стегнаста, з грубими голими ногами. Ми з нею знайомі: вчора, коли Романа привезли сюди, я дала їй сто злотих, але зараз санітарка проходить повз мене насуплена, не озиваючись ані словом. Може, треба було дати їй двісті?

Адже ж вона виконує найбруднішу роботу — виносить і миє судна та урильники, прибирає всяку гидоту після операцій. Санітарка зникла в дверях убиральні. За хвилину я знов бачу її — вона виходить з цих дверей і йде в самий кінець коридора, до кімнати, де стоять газові плити. Я повертаюсь і йду в протилежний бік, стаю біля широкого вікна, бачу вулицю, якою всі машини їдуть в одному напрямі. Мене це дуже дивує, але потім я пригадую: таж на цій вулиці однобічний рух. Клацає замок у дверях, я обертаюсь і бачу сестру Вероніку. Підбігаю до неї, але вона каже:

— Зараз, хвилинку, — і входить до сестринської.

Я знов чекаю, але вже недовго.

— Ну, як ми себе почуваємо? — Сестра Вероніка згорнула руки на грудях. Двома пальцями тримає вузеньку коробочку, червону, з чорною смужкою.

— Не знаю, сестро Вероніко, не знаю. То мені здається, краще, ніж учора, а то — гірше. Він так якось важко дихає…

— Стомився.

— Доктор Павліцький був у нього?

— Аякже, аякже. Ми вливали йому і кров, і ще інші корисні речі, які призначив головний лікар.

— Що, знов переливання?

— Краплинне. Це було конче потрібно, він же стільки крові втратив! — відказує сестра Вероніка досить гостро, ніби з докором.

Ми стоїмо лице в лице й дивимось одна одній у вічі.

Очі в сестри Вероніки лагідні, усміхнені. Я питаю:

— Доктор Павліцький ще є?

— Мабуть, є. Ви не заглядали до нього?

— В кабінеті його немає.

— Ну, то, видно, кудись вискочив, може, в рентгенкабінет або на чашечку кави до доктора Опмана, обидва цілу ніч не стуляли очей, було кілька тяжких випадків, — говорить сестра Вероніка, роздивляючись довкола й похитуючи білими крилами чепця.

Мені здається, що сестра Вероніка вже хоче піти й навіть непомітно віддаляється від мене, і я кажу:

— Я так непокоюся, сестро Вероніко…

— Не треба, не треба. Ми ж зробили все, що в нашій силі, решта завжди в руках господніх, — каже сестра Вероніка й твердими, кістлявими пальцями торкається моєї руки. То не ласка, а наказ, проте її дотик та лагідна усмішка заспокоюють мене.

Сестра Вероніка повагом рушає з місця; ми йдемо разом. Спиняємось коло дверей, за якими лежить він.

Сестра Вероніка тихенько відхиляє двері, зазирає всередину, прикладає пальця до губів, причиняє двері і, всміхаючись, каже:

— Спить, нехай поспить…

Вона повертає назад і віддаляється несподівано, мов підхоплена протягом, що виник саме в цю мить, бо десь унизу відчинили двері. Звідти долинає бряжчання посуду, гудіння пилососа і навіть шурхіт автомобільних шин з вулиці. Зараз я до нього не піду, нехай собі поспить, а я викурю сигарету в ванній, потім розшукаю санітарку і дам їй ще сто злотих.

І от я йду до ванної кімнати, закурюю й дивлюся в порожній коридор. З убиральні виходить санітарка і прямує в мій бік. Мені здається, зараз обличчя в неї вже не таке сердите й невдоволене, як раніш. Спостерігаю, як вона миє під краном свої великі червоні руки, потім старанно витирає їх полою халата. Я гашу сигарету, виймаю з сумочки сто злотих, згортаю банкноту вчетверо. Не знаю, з чого почати, та раптом чую свій голос, що вимовляє якісь недоладні слова:

— Ви такі добрі до мого чоловіка…

— Таж ви мені вже дали. — Обличчя в санітарки знов стає неприємним, похмурим і сердитим.

— Ви такі добрі… — повторюю я і засовую гроші в кишеню її брудного халата.

— Ех, а чоловік ваш на тонку пряде, — каже санітарка. Вона поправляє свої важкі розплилі груди і згортає руки на животі. — І навіщо його так мучити? Краще ксьондза покликати.

— Нащо ви таке говорите?

— А що! Думаєте, то не гріх — накачувати людину всякою гидотою, отрутою, чужою кров’ю, коли вона того не хоче? Таж він уже на божій дорозі.

— Що ви кажете, що ви кажете? — Я прикладаю руку до лоба, мені здається, що одна з нас збожеволіла — або я, або вона, але скоріш вона. Це ж її обличчя стало таким потворним, відразливим, її очі зіщулилися в усмішечці, її червоний слинявий рот цідить безглузді слова:

— Правду кажу, я ж бачу, як вони його мучать.

Цілісіньку ніч робили йому оті уколи та переливання. Одне кінчать, друге починають.

Я більше не слухаю, вибігаю в коридор. З якихось дверей виходить сестра Вероніка, вона крутнулась на місці, як дзига, і попливла мені назустріч.

— Сестро Вероніко… — кажу я.

— Що з вами? — сестра Вероніка зводить угору брови.

— Нічого, сестро. Де доктор Павліцький?

— А що, хіба його немає? — Здається, сестра Вероніка дуже здивована. — Ну то, може, він на хвилинку приліг або пішов у рентгенкабінет. — Вона вдивляється мені в очі й додає: — Заспокойтесь, дитино моя, не треба хвилюватись, причин для хвилювання немає, ось за годинку-півтори вернеться доктор Павліцький, і ви з пим поговорите. Ну!

Сестра