Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

годинником. Повірте, зовсім не хотів... Дуже я тоді поспішав... На репетицію... Мені Максим Валер'янович розказав про ваші переживання... Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну міліцію?.. Я ж туди спеціально забіг — попередив і адресу свою залишив...

— Ну досить, досить...— усміхаючись, перебив його режисер.— Потім побалакаєте. У вас-то добре закінчилось, а от у мене! Біжіть переодягайтесь. Перезйомка! І все через вашого ж годинника!

— Боюсь, що нічого з переодяганням не вийде,— зітхнувши, сказав цар-жандарм.— Це був останній сухий мундир,— і він двома пальцями взяв себе за край галіфе, з якого струменіла вода...

— Як?!. Клаво! Клаво! Де сухі мундири для жандарма? Щоб зараз же мені були сухі мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте мені зйомку!

— Євгене Михайловичу! У костюмерній було шість мундирів. Всі шість... підмочені,— Клава захихотіла.— Більше взяти ніде. Треба ждати, поки висохнуть.

— Що — ждати? Що — ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сідає,— кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сідати.

— Євгене Михайловичу,— спокійно сказав оператор.— Я думаю, перезнімати не треба... Я певен, що годинника в кадрі не було... Я б його помітив... От проявимо плівку, і ви переконаєтесь...

— А якщо був?

— Тоді перезнімемо.

Операторові таки пощастило вмовити режйсера...

Режисер оголосив перерву на обід. 7

— Після перерви знімаємо епізод «Зустріч Артема з

Марією»... 7

— Ви, друзі, не тікайте,— сказав нам цар-жандарм.— Я зараз перевдягнуся і вийду. Я сьогодні більше не знімаюсь. Марію граю не я... Тож не тікайте. Сьогоднішній день нам треба відзначити. Максиме Валер'яновичу, ви почекайте мене біля прохідної. Добре?

Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидів на стільці біля тонвагена, закивав усміхаючись.

Ми пішли переодягатися. А потім підійшов асистент, той, що приїздив до нас, і вручив нам усім по три карбованці. Виявляється, всім статистам, хто бере участь у зйомці, платять за день по троячці. Оце здорово! Мало того, що ти в кіно знімаєшся, славу здобуваєш, так тобі ще й платять за це.

Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:

— Спасибі вам, дорогі друзі, за допомогу. Молодці! Створили дуже переконливі образи революційно настроєних дітей бідняків періоду 1905 року. Якщо доведеться перезнімати, ми вас запросимо. До побачення!

І він кожному з нас потис руку. Ці режисерові потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрій у нас був блискучий. По-моєму, з такого настрою починається щастя.

Біля пам'ятника Пушкіну Олег Іванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксі, і ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тільки «до шістнадцяти не...», а мабуть, і «до вісімнадцяти не...» — ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горі над Хрещатиком, на найвищій, як кажуть, точці Києва,— в ресторан «Москва». І через усі шістнадцять поверхів піднялися швидкісним ліфтом на самісінький дах.

Весь Київ лежав під нашими ногами, іграшкові машини і тролейбуси сновигали по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. І видно було так далеко, що, здається, ще трохи — і побачиш рідну Ва-сюківку...

Ми сіли за столик, і до нас одразу підбігла молоденька офіціантка, ще здалеку всміхаючись і вітаючись з нами, а певніше — з Олегом Івановичем і з Максимом Ва-лер'яновичем. Так вітаються тільки з тими, кого добре знають, поважають і люблять.

Олег Іванович почав замовляти всілякі страви. Довго замовляв — офіціантка дві сторінки у блокноті списала.

Повз нас пробіг якийсь дядечко-офіціант і теж дуже лагідно привітався, киваючи Максиму Валер'яновичу й Олегу Івановичу. Офіціант держав на руці велику тацю з тарілками, що парували і дуже смачно пахли.

— Що це так пахне? — тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нічого не їли — навіть про бутерброди свої забули).

Офіціантка почула і повернула до Яви свою усмішку:

— Це шніцель. Хочете?

Ява почервонів як мак. Вийшло, що він напросився на той шніцель.

— Аякже, аякже... Всім шніцелі неодмінно. Ми ж голодні як вовки! Цілий день знімалися...— голосно, на весь ресторан сказав Олег Іванович.

Тут уже ми всі четверо почервоніли — від задоволення і гордощів.

Офіціантка кудись побігла і почала носити на наш стіл різні пляшки й тарілки.

Ми бенкетували в ресторані, як справжні дорослі артисти. Ми їли численні закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, ікру, краби... їли шніцель... їли тістечка, цукерки й морозиво...

Максим Валер'янович і Олег Іванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, від якого на нас тільки гикавка напала. Ми ховалися за серветками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Іванович:

— Дозвольте випити за ваші успіхи, юні друзі! За ваші перші кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають і великі муки, великі страждання... і велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!

Ми дозволили.

Ми сиділи і нищечком озиралися навсібіч. Якісь вуса-тенькі молодики і фарбовані дівчата, що сиділи за сусідніми столами, перешіптувалися, позираючи на нас...

Це була слава.

Та слава, про яку ми так давно мріяли.

Так от вона яка — слава! Ресторан, столики з паперовими серветками у вазочці, весь Київ під ногами, галантин, шніцель, шампанське і гикавка... Хорошо!

Випивши за наші успіхи й за наше щастя, Олег Іванович та Максим Валер'янович дали нам спокій і завелися за якогось Степана Степановича, який «ні біса не тямить, вибачте, в мистецтві і тільки заважає створювати справжні художні фільми».

Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловіком, але ми відчували до нього вдячність, бо через нього ми могли нарешті відпочити від свого щастя і приділити належну увагу тістечкам, цукеркам і всім тим ласощам, що стояли на столі. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три дні потім боліли животи...

* * *

...А через три дні, коли ми видужали, ми почали обе-режненько протринькувати свої перші в житті зароблені на мистецтві троячки. Ми протринькували їх і колективно (разом з Будкою і Валькою), і індивідуально (удвох з Явою).

Ми з Явою немов переродилися після того «зйомочного дня». Ми