Читати книгу - "Діаболік"

ти просто не сказала їй те, що Сигна хотіла почути? — запитала вона здивовано. — Ти могла б погодитися шпигувати за Тайрусом, а потім все йому розповісти. Це було б найрозумнішим вчинком у цій ситуації.

Я зупинилася, збентежена та розсерджена її запитанням. Якусь мить я мовчки стояла, здивована почуттям, що мене охопило: раніше я ніколи не злилася на Сайдонію. Вона була освіченою, мудрою, справжньою людиною, яка знала те, чого не знала я. Мені було незвично пояснювати їй очевидне.

— Тому що, — повільно мовила я, — я не могла вчинити так із Тайрусом.

— Чому ні?

Раптово мої м’язи почали боліти — палати від потреби їх напружити, від бажання рухатися, навантажити до повного виснаження. Я пройшла повз Донію, крокуючи по периметру кімнати і глибоко дихаючи, щоб впорядкувати думки.

— Я розізлилася, — сказала я, — тому що вона хотіла використати мене, хотіла, щоб я виступила проти Тайруса. — Донія не знала Тайруса. Вона не могла мене зрозуміти. — Ти ж знаєш, що вона — його ворог. Його власна бабуся. Якби вона могла... — я почула наростаючу лють у своєму голосі й проковтнула наступні слова.

— Немезідо, — м’яко озвалася вона, спонукаючи мене повернутися до неї обличчям. Вона обіймала себе руками. Я побачила, як здіймаються й опускаються її груди. — Ти... ти переживаєш за Тайруса, чи не так?

Удруге за сьогодні я відчула, як моє обличчя почервоніло. Я більше не могла витримувати її погляд. — Я цього не казала.

Я почула звуки кроків по килиму. Потім її прохолодна рука взяла мою долоню і стиснула її.

— Я рада.

Її слова тільки ще більше розлютили мене. Не було жодних причин радіти моїм почуттям до Тайруса. Вони завдавали дискомфорт і були просто неможливими. Єдина людина, про яку я повинна піклуватися, стояла переді мною й тримала мене за руку! І тим не менше, я сердилася на неї, і це було через нього, тому я почувалася дуже нерозумною.

Я зробила глибокий вдих, перш ніж заговорити знову:

— Ти справді рада? Ти не думаєш, що це зрада?

— Зрада?

— Тому що я... я відчуваю емоції до когось іншого.

Вона насупилася, і її посмішка стала непевною.

— Я просто рада, що ти відчуваєш емоції. І ще важливіше, я рада, що ти дозволяєш собі відчувати різні емоції. Це все, чого я хотіла, — вона швидко відвернулася, її тендітні ключиці помітно виділялися на її шкірі. — Я просто хотіла, щоб ти була щасливою.

Я глитнула. Я не заслуговувала на подібне співчуття.

— Я живу заради тебе, Доніє. А не заради Тайруса.

— Можливо, я хочу, щоб ти жила для себе, — тихо промовила вона.

Донія вважала, що мої почуття до Тайруса, без сумніву, були хорошим знаком. Я з нею не погоджувалася, особливо, коли мене запросили на наступну сімейну вечерю Домітріанів. Я прийшла як гостя Тайруса, а Сигна запросила...

Елантру.

— Сідай поряд із Тайрусом, серденько, — промовила Сигна до Елантри таким солодким голосом, яким ніколи не зверталася навіть до своїх дітей. Елантра засяяла від приділеної їй уваги і зайняла місце з іншого боку від Тайруса.

Тайрус не здавався незадоволеним.

— Бачити вас, Вельмишановна Панно Пасус, — це приємний сюрприз, — сказав він їй.

Єдиний секрет, який я мала від Тайруса, — це повернення Донії. Я просто чекала на слушний момент, щоб розповісти про це. Звісно, я не гаяла часу, і одразу після візиту Сигни відправилася на «Олександрію», щоб розповісти йому про нашу розмову.

У той день він приєднався до мене, коли я вивчала книги в його бібліотеці, сидячи біля величезного вікна, яке виходило на Берневал Стрітч.

— Отже, моїй бабусі подобається вплив, який ти справляєш на мене... — мовив він, замислено розглядаючи зоряне небо, склавши пальці дашком. — Але не подобаєшся ти.

Оскільки я все ще обдумувала зауваження Сайдонії, то відчула потребу вибачитися.

— Я повинна була погодитися на співпрацю, а не відхиляти її пропозицію.

Він пильно поглянув на мене.

— Чому ти відмовилася?

Питання ранило мене глибше, ніж він очікував. Я відчула, як у горлі застряг клубок — через відчуття вини за мою турботу про нього й неможливість зізнатися, що я була обурена її пропозицією.

— Не знаю.

Хвилину Тайрус пильно вдивлявся в моє обличчя. Потім на його вустах з’явилася посмішка.

— Знаєш, насправді це хороша новина.

Нічого я не знала. Мені було боляче, і я почувалася дуже нещасною, ніби я годинами мучила своє тіло, займаючись інтенсивними тренуваннями.

— Що в цьому хорошого?

Тайрус встав і відвернувся від мене, склавши руки на грудях, він вдивлявся у цей маленький куточок Всесвіту, який він успадкує.

— Якщо моя бабуся бажає вплинути на мене, отже, вона вирішила, що я гідний її впливу. Це означає: я виріс в її очах настільки,