Читати книгу - "Ліки від страху"

Благолєпов похитав головою:

— Це не ті ключі. Я прийшов зі своїми! У мене є свій ключ від дверей.

— Тим більше мені незрозуміло, як можна скористатися хворобою учня, товариша, колеги…

Не відповідаючи мені, Благолєпов підвівся, боком вийшов з-за столу, ногою відсунув стілець, який загородив дорогу, і повільно рушив по лабораторії, нахиливши низько голову, уважно розглядаючи підлогу й обережно переступаючи через неіснуючі вибоїни. Повернувся до мене і сказав:

— Недавно лежав я вночі без сну, боліло сильно серце, і в голову лізли всілякі паскудні думки. І я подумав несподівано, що в кожній людині від народження її закладено бомбу. Вона розплющила уперше очі, ввійшовши в наш світ, і тієї ж миті загорівся бікфордів шнур, з сичанням поповз меткий вогник по шнуру, довжина якого — термін нашого життя.

— Та, на щастя, ніхто не бачить цього вогника й не чує його сичання, — перебив я Благолєпова.

— Це лише в молодості, коли міцне здоров'я і легкість думок дарують ілюзію безсмертя. А потім усе-таки настає момент, коли людина бачить вогник, який наближається до бомби, і може прикинути, скільки лишається до вибуху. І коли цей зміїстий прудкий вогник з нестерпним болем входить у серце, ось тоді пітьма падає на землю, настає кінець.

Мені не подобались його розмірковування, і я сказав грубо:

— Довжина бікфордового шнура не звільняє від обов'язків, від понять честі й пристойної поведінки.

Благолєпов усміхнувся сумно, і на мить очі його ожили, ніби він виринув з якихось безмірних глибин, непроникно-темних, глухих, холодних, як Мара потова безодня.

— Не можу з вами погодитись, — сказав він. — Довжина мого шнура — не роки й не місяці. Швидше всього — дні. І в ці дні, що мені лишилося — їх усього кілька, — поки полум'я не дісталось до бомби й не рознесло мене вщент, не розкидало вибухом у мороці, не обернуло на прах, я хочу зробити хоч що-небудь, що вивільняє мене від вантажу, який я ніс у собі довгі роки. Можливо, мені бодай частково пощастить виправити зло, в якому я досі вважаю себе винним…

Та я не вірив його спокою, не вірив загрозі вибуху — я не люблю, коли мені загрожують власною смертю, тому що вважаю ознакою готовності до смерті не красиві розмови, а кам'яне мовчання душі. І я спитав, не приховуючи роздратування:

— А поки шнур не вигорів і вибух не прогримів, ви постановили тут поправити підупаді справи зятя?

— Стиште свій гнів, — прикрив очі прозорими плівками повік Благолєпов. — Ваш гнів зрозумілий, але недоречний. Мені знадобилося прожити свої дні до кінця, щоб зрозуміти всім серцем, усією совістю, а потім уже розумом усю слушність Бекона, який сказав, що наука часто дивиться на світ поглядом, затуманеним усіма пристрастями людськими…

— А що Бекон говорив з приводу нічних візитів у лабораторії колег?

Благолєпов покірно похилив голову.

— Тому, хто живе в скляному будинку, не слід кидатися камінням. А загалом мені важко пояснити вам мотиви, які привели мене сьогодні сюди.

— Можливо, я і не зрозумію цих мотивів, але обіцяю вам офіційно засвідчити обставини, при яких я зустрів вас тут.

Благолєпов подивився на мене уважно, і мені несподівано здалося, що в його тьмяних очах промайнуло щось схоже на симпатію до мене.

— Злякати мене чимось уже неможливо, — сказав він. — А свідчити не треба — це вам моя порада…

— Чому ж це — не треба?

— Краще обрати в житті роль активнішу й цікавішу, ніж свідок. Свідки несуть у собі тяжкий вантаж чужих таємниць, в їхніх серцях випадає гіркий нерозчинний осад чужих гріхів, і пам'ять обтяжена не їхніми вчинками. Взагалі життя визнає тільки позивачів і відповідачів, а свідки завжди теліпаються десь збоку, вони попутники чужих ідей, пристрастей та хвилювань.

— Дозвольте поцікавитись тоді: хто ви тут — позивач чи відповідач?

— Резонне запитання. Я ніколи не осмілився б давати вам поради, не відчувши цієї істини на своїй шкурі. Все життя я намагався прилаштуватися на місці свідка. Все життя я смертельно боявся стати відповідачем і тому був щасливий, коли мене не чіпали позивачі. І ось добоявся — шнур майже догорів, і я тут одночасно позивач і відповідач.

— З кого ж ви позиваєте і перед ким відповідаєте?

— Я позивач у своєї совісті і відповідач перед своїм життям.

— У такому випадку я був би вам вдячний за детальніше пояснення.

— Коли я йшов сюди, я сподівався, що мені пощастить і я не зустріну вас тут.

— Ви хочете сказати, що припускали таку можливість…

— Так, я був майже певен, що зустріну вас тут, і все-таки сподівався, що цього не станеться і я уникну розмови. Але цього не сталось, я вас зустрів…

— Ну-ну, — буркнув я недовірливо.

Благолєпов, не звертаючи на мене уваги, вів далі:

— У мене на столі стоїть старовинна статуетка, яка називається тріадою невідання: троє людей, з яких один закриває собі очі, другий — вуха, третій — рот. Сліпота, глухота, німота — ось заповіт спокою, який запропонували Древні китайці. І я вірив у цей талісман, поки не зрозумів, що для цілковитого спокою потрібен ще один персонаж, який тримав би в затиснутому кулаці совість…

— Така фігура зображувала б цілковий спокій — духовну смерть, — зауважив я.

— Так, — меланхолійно кивнув Благолєпов. — І, на щастя, я встиг це збагнути до того, як шнур догорів остаточно. Було б щось безглузде, принизливе, якби вибух гримнув у старому, давно вже холодному мерцеві, який забув, що таке страждання моральне, тягар душевний, муки совісті, а боїться лише останнього страшного тілесного болю.

— Але навіщо ж ви прийшли сюди?

— Щоб оберегти працю мого учня Володі Лижина й не дати остаточно знищити свою особистість моєму зятеві Сашкові Панафідіну. Для цього я прийшов сюди, щоб дочекатися тут ранку, коли ви опечатаєте всю документацію.