Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

дні неволі. Але в'язень думав не стільки про свою сумну долю, як про родину: чи жива вона, чи є що їсти? Турбота про сина і дружину відвертала думки від особистого нещастя.

Проходу перевели в «камеру предварительного заключения» (КПЗ). Під час нічних допитів «с прістрастієм» кати намагалися позбавити людину індивідуальних ознак. «Із суб'єкта власної волі її намагались перетворити в об'єкт чужої волі… — розповідав кубанець. — Приміщення «капезе» було півтемне, переповнене так, що часом не було місця сісти на долівці, чистого повітря бракувало. Яка-небудь розмова заборонялась. Мала бути цілковита тиша. У віконце в зачинених дверях, т. зв. «волчок», постійно заглядав вартовий… При перевірках часто робився обшук, при якому іноді роздягали до голого, перемацуючи кожну складочку в одязі. Час перебування в «капезе» був найбільш тяжким, тому кожний намагався задовольнити бажання слідчого, щоб скорше бути переведеним до в'язниці, де порівняно було ліпше» [97, с. 250, 251].

У Василя вже був новий слідчий — капітан Мордвінов. Поводив себе досить коректно. Йому Прохода безхитрісно розповів про своє життя, з Кубані починаючи. Розказав про службу в російській армії, про її насильства в Галичині, про табори в Австро-Угорщині, службу в Сірій дивізії, навчання в господарській академії. 12 лютого розповів про виступ 1927 року в Подєбрадах представників націоналістичного руху Петра Кожевникова, Віктора Андрієвського та Володимира Мартинця, які переконували активізувати боротьбу за створення Самостійної України, критикували за пасивність і бездіяльність уряд УНР та гетьманців, доводили, що завдяки лише культурно-освітнім заходам побудувати Самостійну Україну не вдасться. Промовці закликали слухачів академії активно готуватися до «збройної боротьби проти Совєтського Союзу за створення Самостійної України». Вони різко критикували й демократію — як неприйнятну для поневоленого народу систему. Своєї мети, розповідав Прохода, емісари досягли: в Подєбрадах постала Легія українських націоналістів [25, арк. 24, 24 зв., 31]. Очолив її Микола Сціборський. До організації увійшло близько 30 студентів академії. Невдовзі, у січні 1928 року, ЛУН заснувала журнал «Розбудова нації», видавцем якого став Микола Сціборський, а головним редактором — Володимир Мартинець, член Начальної команди УВО.

Члени УВО, що жили в Чехословаччині, були причетні до терористичних актів у Польщі, зокрема і замаху на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у Варшаві 1934 року. Через це «польський уряд виголосив ультиматум чехословацькому урядові, — розповідав Прохода, — внаслідок чого орган ОУН у Празі «Розбудова нації» було закрито, а всім активним учасникам організації запропонували виїхати за межі Чехословаччини. Більшість членів ОУН, в тому числі і Микола Сціборський, виїхали у місто Відень (Австрія)» [25, арк. 31–32].

Зацікавило слідчого і те, як кубанець став свідомими українцем. «У мене українство пробудилося в любові до української пісні, музики, поезії, літератури, мистецтва, до милозвучної української мови, до яких переважна більшість росіян ставилася з погордою як до чогось нижчого, хохлацького. Їхній шовінізм спонукав мене стати зі зброєю на оборону українського національного імені, якого вони не визнавали… вважаючи його контрреволюційним» [97, с. 262].

— От бачите, куди попали ви за своє просвітництво, — докинув прокурор-українець, присутній під час того допиту.

— Попав до тих, проти кого боровся. Погроза російських демократів в австрійських таборах «соґнуть в бараній роґ» здійснюється…

12 лютого СМЕРШ висунув кубанцеві обвинувачення за статтею 58-2 УССР. У ньому зазначалося, що В. Прохода вже 1915 року став «активним українським націоналістом»… Арештований звинувачувався «в активній контрреволюційній націоналістичній діяльності, скерованій на відділення від Совєтського Союзу України» [25, арк. 26].

Це були найтяжчі звинувачення.

Ось до чого приводить щиросердечність у стосунках з ворогом…

Звинувачення ґрунтувалось винятково на визнанні самого Проходи… Жодного свідчення проти нього інших людей у справі не було. Він визнав себе винним у тому, що 1915 року «примкнув к украинскому националистическому движению, в период с 1918 р. по 1920 р. состоял на командных должностях первоначально в войсках гетмана Скоропадского, а затем Петлюры» [25, арк. 27], що брав безпосередню участь у боях проти частин Красної армії. Визнав, але прощення чи вибачення не просив і не каявся.

Допити продовжувалися — нові слідчі знову змушували сповідатися спочатку. І він вкотре оповідав історію свого життя, згадував те, про що не варто було згадувати.

Важко зрозуміти, навіщо Василь розкривав деталі свого перебування в австрійському полоні у 1915–1918 роках. Чи не все, що він говорив, смершівці — і «добрі», і злі — використали проти нього. Навіть завдання гуртка членів «малоросійської бібліотеки», членом якого Василь Прохода став 1915 року у терезинському таборі, слідчі інтерпретували як виховання полонених «в українському націоналістичному дусі шляхом читання української націоналістичної літератури та газет». А заснований за участю Проходи драматичний гурток, що ставив п'єси українських класиків, виявляється, проповідував «українські націоналістичні п'єси» [25, арк. 17 зв., 18].

А нащо було говорити, що батько орендував 30 десятин степу? Це призвело до того, що в графі «Соціальне походження» слідчий зазначив, що Прохода походить «із крупної куркульської родини» [25, арк. 8]. Хоч батько Василя власної землі на Кубані взагалі не мав… Але противник загребущої Москви мусив походити із заможної родини — така була тоді «правда».

Чесність — добра риса, та не у спілкуванні з ворогом. Навіть великий життєвий досвід не допоміг Проході. За його плечима були Перша світова війна, полон, війна проти Росії у 1918 — 1920-х роках, поранення, еміграція, громадська і публіцистична діяльність… Але досвід не допоміг — він взяв і посадив себе.

Усе вирішила вроджена чесність. Негативну роль відіграла депресія, викликана війною, виснаженням, розлукою з родиною, доля якої залишалась невідомою.

До «діда Лук'яна»

СМЕРШ мусив бути якомога ближче до лінії фронту. Невільників возили за собою. Ці подорожі виявилися тяжким випробуванням. На етапах з в'язнями поводилися гірше, ніж з худобою. Якби бранців скріплювала солідарність, то витерпіти недолю було б легше. Але серед них існувала сегрегація. Найтяжче доводилося «фашистам», до яких зарахували і кубанця. Серед невільників виявилося чимало совєтських вояків, арештованих за дезертирство, вбивство чи грабіжництво. Але ці озлоблені істоти вважали себе патріотами, а до Проходи ставилися як до «зрадника».

Під час зупинок слідчі продовжували допитувати Василя, хоч