Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

з бочок і барил, вибиваючи чопи. Пушкар гукав, щоб вернулись, але його ніхто не слухав. І тоді з-за Греневого лісу налетіли три сотні: рубали, сікли п’яних і напівп’яних, погналися за ними і вдерлися на їхніх плечах у ворота. Й розпочався справжній смертний бій у місті. Він скінчився аж увечері, й тоді в табір Виговського принесли наштрикнуту на списа голову Пушкаря. Його довгі тонкі вуса були вмочені в кров і висіли як поворозки.

Це побоїще не стало насправді величним, переможним для Виговського. По Україні покотився поголос, що свої побили своїх, а хто там правий, невідомо.

ІХ

У вікно тупо вдарили литаври, і тужний голос півчої. Маруся підійшла до вікна. Їхня вуличка виходила на шлях і вона бачила густий натовп, і корогви над головами і чула плач.

– Кого це ховають, мамо? – запитала.

Мати подивилась на дочку, в її очах були тільки біль та муки.

– Полковника Пушкаря. Він був недобрий до тебе, дочко.

– Бог йому суддя, – перехрестилася.

Сіла на лаву, взяла в руки шитво, але не шилося – голка не слухала її. А хотіла вишити соловейка, того, який співав їй з Грицем.

Іван сидів у садку в Марусі, але не на лавочці, а біля її ніг. Говорив із мукою, зі стогонами:

– Марусю, ти знаєш, як я тебе люблю, як свою душу, як Бога. Мені не треба нічого. Живи, живи. Не хочеш вийти за мене, виходь за когось іншого, будь-який полтавський парубок матиме за честь і щастя стати з тобою на рушника.

Із-за гори сонце сяє,

Козак коника сідлає,

– співали дівчата на колодках в одному місці. А в іншому:

Не хочу я нічого, тільки тебе одного,

Ти будь здоров, мій миленький.

І в третьому:

За лісом сонце засіяло,

Там чорний ворон закричав.

І все це її пісні. Вони входили в душу біллю, тугою.

– Виходь за кого хочеш. Тільки живи. А найкраще, звичайно, за мене. Я так леліятиму і дихатиму тобою.

Рука важко лягла на біляві кучері Івана.

– Хороший ти, Іване. Дуже хороший. Але ж не мій.

Х

Москва не зупинилася на погромі Пушкаря. Знайшли іншого гаряче охочого до булави: Безпалого. Йому дали грошей, провіанту, зброї, знову збиралися дейнеки, грубники, гультяї. Владарювала у війську горілка. В зимі, в глибоких вище людського зросту снігах, сталася битва, важка, кров замерзала на кунтушах, пальці не тримали шабель. Безпалий з його військом був розгромлений вщент.

І тоді Москва посунула на Україну своє військо. Його вів боярин, князь Трубецький, славетний у попередніх битвах. Військо йшло на Україну, дійшло до Конотопа і там наткнулося на ніжинський полк полковника Григорія Гуляницького, прихильника Виговського. Гуляницький замкнувся в місті й почалася облога. Робили підкопи, закладали порох, але полк тримався. Й тоді туди прибув Виговський з військом. Залишивши за річкою Сосновкою піхоту, з кіннотою подався на виручку обложених. Але там ліворуч у рябих шатрах стояло все московське військо. Наперед виїхала славетна московська кіннота: вершники в броні, улани на добрих аргам, розгорнулися в один величезний вал і зі свистом, гиком, відомим монголо-російським ура (ура, ура, ура – смерть) полетіли назустріч козацькій лаві. Козацька лава спіткнулася, здригнулася, змішалася й кинулася навтікача. Московити мчали на відстані кидка списа і посвист їхніх шабель козаки чули на потилицях і спинах. З московітами мчали і пушкарівці, які записалися.

Іван Іскра, який був у козацькій лаві, в розпалі був вигнався наперед і тепер скакав позаду усіх. Чув – це нависає смерть, чув завивання шабель на вітрі, тупіт копит. Плеснув двічі по шиї свою кобилка, Калинку, й та все зрозуміла, надала ходу. Вона не бігла, не скакала, а слалася над землею. Прищурила вуха, закусила вудила. Скарб, а не кобилка, в безгоді вона перебивається десь на бур’янцеві, поцупить з чужого воза пучок сіна. А зараз вона вся вклалася в біг. І ось Іван минув двох козаків, ось ще трьох, і ще, і ще, і незабаром вже був по середині козацької лави. Калинка мчала як вітер. Перескочили Сосновку, частина по мосту, частина бродом. І враз струни литаври, як постріл, і голос: «Ділись».

Частина козаків подалась вліво мимо горба, частина вправо. На горбі в житі в шардах лежали козаки. Вдарили з гармат, рищалів, самопалів, мушкетів, і по московській лаві мов вихор промчав. Вони закрутилися, забасували в долині перед горбом. А наверху козаки, які були загатили Сосновку, відкрили загату і в долину ринула вода. Московська кіннота опинилася в воді, коні бовталися, грузли, падали. А козаки били ще і ще. А тоді з-за горба вилетів Виговський зі своєю кіннотою і татарами. Почалася рубка.

Перед Іваном майнуло знайоме обличчя і він відкинув шаблю. То був Левко Черкес, третій їхній з Грицем побратим. Замліло під серцем: як же доля зводить у шабельнім герці побратимів. Махнув шаблею в бік мосту:

– Туди. Втікай.

Незабаром усе було скінчено. Як писав один з найвідоміших російських істориків Соловйов: «На берегу речки Сосновки за два часа был уничтожен цвет русской конницы, лучшей в Европе».

Московити з кінноти, хто залишився, і піхота і артилерія, втікали до Путівля, одні залишались там, інші побігли далі, до Москви. В Москві зчинилася паніка, готувалися до оборони, носили казани з кип’ячою смолою і кип’ятком, каміння, колодки. Цар втік із Москви.

Здавалося б, ще одна нагода, ще один удар, і москалі розгромлені назавжди. Але знову ж український місточок до перемоги виявився хистким.

Величний воїн, переможець у п’ятнадцяти битвах, хоробрий і сильний, але не до кінця розумний, кошовий Іван Сірко в цей час ударив на Крим. Татари, які були у війську Виговського покинули його і подалися в свої краї. Виговський з військом відступав до Гадяча. Туди прибула польська делегація підписати мирну угоду, поляки самі були потріпані та ослаблені.

Трактат провіщав: дві держави Польща і Велике князівство Руське (Україна) укладають цю угоду про те, що входять в одно під скіпетрами одного, спільно обраного короля. Кожна держава мала своє військо, свою адміністрацію, свої гроші, свої університети, унія скасовується і миряни мають право вибору хто якому богу хоче молитись. Звичайно, ляхи херхелювали, їм була потрібна відстрочка, мирний час. Як і українцям також.

Проти тієї угоди москалі одразу послали по Україні свої ватаги, які нікому не тлумачили змісту угоди, а тільки – що знову кабальна угода з поляками. Намучені та натомлені віковічним польським гнітом, люди вірили і повставали проти тієї угоди.

Найгірше було