Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

її тіло, могла повернутися до нього за лічені секунди, якби схотіла. Вона була наполовину між світом духів і матеріальним світом. Могла сприймати їх обидва, впливати на них обох.

Вона не піднімалася, щоб зустрітися з богом, це її бог мусив спуститися в неї. Вона відчула над собою Фенікса, його гнів і вогонь, такий смачно теплий, що лоскотав її, пролітаючи вгорі.

Жинь була в такому захваті, що хотіла сміятися.

Але Кітай стогнав. Він стогнав уже якийсь час, але Жинь була така зачарована силою, що заледве це помітила.

— Так не вийде. — Сожцань Сіжа різко перервала мріяння Жинь. — Припини, ти переповниш його.

Жинь розплющила очі й побачила, що Кітай згорнувся клубочком і жалібно скиглив на землі. Він різко закинув голову назад і голосно та протяжно закричав.

Її зір розмився й змінився. Однієї миті вона дивилася на Кітая, а вже наступної взагалі його не бачила. Тепер вона бачила лише вогонь, неосяжні простори вогню, який лише вона могла контролювати…

— Ти стираєш його, — просичала Сожцань Сіжа. — Повертайся.

Але навіщо? Вона ще ніколи не почувалася так добре. Вона не хотіла, щоб це відчуття припинялося.

— Ти вб’єш його. — пальці Сожцань Сіжі впилися їй у плече. — І тоді вже нічого тебе не врятує.

Туманно Жинь це розуміла. Вона шкодила Кітаю, вона мусила зупинитися, але як? Вогонь був таким спокусливим, він придушував її раціональний розум до шепоту. Вона чула, як у розумі відлунює сміх Фенікса, як він гучнішає з кожною хвилиною.

— Жинь, — видихнув Кітай. — Будь ласка.

Це повернуло її.

Зв’язок із матеріальним світом слабшав. І доки він ще зовсім не зник, вона схопилася за ножа й загнала собі в ногу.

Перед очима вибухнули плями білизни. Біль відігнав вогонь, прочистив розум. Фенікс замовк. Порожнеча заспокоїлася.

Вона побачила Кітая у площині духів — навколішки, але живого, присутнього й цілісного.

Жинь розплющила очі. Повільно підтягнулася, сіла, витерла землю з обличчя. Вона побачила, як Кітай спантеличено роззирається й прокліпується, ніби вперше бачить цей світ.

Потягнулася до його руки.

— З тобою все гаразд?

Він зробив довгий тремтливий вдих.

— Я… Зі мною все гаразд, здається, просто… Дай мені хвилинку.

Вона не стрималася й засміялася.

— Ласкаво прошу до мого світу.

— Я почуваюся так, ніби живу вві сні, — він оглянув тильний бік своєї долоні, повернув її до призахідного сонця, немовби не вірив реальності власного тіла. — Гадаю, я бачив фізичний доказ існування твоїх богів. Я знав, що ця сила існує. Але все, що я знав про світ…

— Світ, про існування, якого ти не знав, — лагідно промовила вона.

— От гівно. — Кітай стиснув руками багнюку і траву, наче боявся, що земля може зникнути з-під його пальців.

— Спробуй, — сказала Сожцань Сіжа.

У Жинь не було потреби питати, що вона мала на увазі.

Вона невпевнено підвелася й відвернулася від Кітая. Розкрила долоні. Відчула вогонь у грудях, теплу присутність, яка чекала нагоди вилитися, щойно Жинь її покличе.

Вона прикликала його вперед. Тепле полум’я з’явилося в її долонях безпечним, тихим вогником.

Жинь напружилася, чекаючи потягу, прагнення витягнути більше й більше. Але нічого не відчула. Фенікс досі був там. Вона знала, він кричав їй щось. Але не міг пробитися. У її свідомості виросла стіна, фізична структура, що відганяла й стишувала бога лише до невиразного шепоту.

«Йди до біса, — сказав Фенікс, але навіть тепер він здавався веселим. — До біса, маленька спірлійко».

Жинь закричала від захвату. Вона не просто відновилася, вона приборкала бога. Якірний зв’язок звільнив її.

Тремтячи, вона спостерігала, як полум’я набирається в її долоні. Вона прикликала його вище. Змусила стрибати в повітря арками, як риба стрибає в океані. Вона могла командувати ним точнісінько так, як Алтань. Ні. Вона була кращою, ніж Алтань, бо вона була тверезою, вона була стабільною й вільною.

Страх збожеволіти зник, але неймовірна сила лишилася. Сила лишилася глибоким джерелом, із якого вона могла черпнути будь-якої хвилини за власним бажанням.

І тепер вона могла вирішувати.

Вона бачила, що Кітай спостерігає за нею. Його очі розширилися, а на обличчі застиг вираз страху і благоговіння.

— З тобою все гаразд? — запитала вона його. — Ти це відчуваєш?

Він не відповів. Натомість торкнувся рукою скроні, його погляд так сильно зосередився на полум’ї, що Жинь бачила його яскраві відблиски в очах Кітая. Він засміявся.

Тієї ночі кетреїди нагодували їх кістковим бульйоном, пекуче гарячим, мускусним, різким і солоним водночас. Жинь жадібно пила його — так швидко, як тільки могла. Він обпікав стравохід, але їй було байдуже. Вона так довго виживала на сухій рибі й рисовій каші, що вже забула, як добре може смакувати справжня їжа.

Цара передала їй миску.

— Пий більше води. Бо спіймаєш зневоднення.

— Дякую. — Жинь досі пітніла попри холодну ніч. Маленькі крапельки виблискували на її шкірі, просочуючись крізь одяг.

По той бік вогнища Кітай і Чаґхань вели жваве обговорення, про, як зрозуміла Жинь, метафізичну природу космосу. Чаґхань малював палицею на землі діаграми, а Кітай спостерігав, енергійно киваючи.

Жинь повернулася до Цари.

— Можна тебе про щось запитати?

— Звісно, — сказала Цара.

Жинь глянула на Кітая. Він не звертав на неї уваги. Забрав у Чаґханя палицю й виводив під діаграмами дуже складні математичні рівняння.

Жинь стишила голос.

— Як довго ви з братом заякорені?

— Усе життя, — сказала Цара. — Нам було десять днів, коли провели ритуал. Я не пам’ятаю життя без нього.

— А узи завжди… Завжди рівні? Хіба один не придушує іншого?

Цара здійняла брову.

— Ти думаєш, мене придушують?

— Я не знаю. Ти завжди здаєшся такою… — Жинь не договорила. Вона не знала, як це сформулювати. Цара завжди була для неї загадкою. Ніби місяць для братового сонця. Чаґхань був владною особистістю. Йому подобалося бути в центрі уваги, подобалося читати лекції всім навколо в найпоблажливіший спосіб. А Цара завжди воліла лишатися в тіні, у мовчазному товаристві своїх птахів. Жинь ніколи не чула, щоб вона висловлювала думку, відмінну від думки брата.

— Ти думаєш, що Чаґхань домінує наді мною, — сказала Цара.

Жинь почервоніла.

— Ні, я просто…

— Ти непокоїшся, чи не перевершиш у силі Кітая, — сказала Цара. — Думаєш, що твого гніву стане для нього занадто — і він перетвориться лише на твою тінь. Ти думаєш, що саме це й сталося з нами.

— Мені страшно, — сказала Жинь. — Я мало не вбила його. А якщо так, якщо є такий дисбаланс чи що там, то це ризик і я хочу про нього знати. Я не хочу позбавляти його здатності кинути мені виклик.

Цара повільно кивнула. Вона якийсь час сиділа мовчки, насупившись.

— Мій брат не домінує наді мною, — нарешті сказала вона. — Принаймні не в той спосіб, щоб я це відчувала. Але я ніколи не кидала йому виклику.

— Тоді як…

— Наша воля — єдине ціле ще з дитинства. Ми бажаємо одного й того ж самого. Коли він говорить, то озвучує думки нас обох. Ми дві половинки однієї людини. Якщо я видаюся тобі заглибленою в себе, то це тому, що присутність Чаґханя у світі