Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Темний, мабуть. Поганий, мабуть. Але це не лють. Полювання.

– Будеш ще? – Запитую, провокуючи. Відчувається, що вона хоче, але крутить головою. – Чашки скінчилися? – Стискає зуби у відповідь на спробу взяти на слабко.

– Нехай у вас кидають ті, кого ви трахаєте…Маючи дружину… Зрозуміло? – Вимовляє з надривом, який звучить уже не вперше. Мене обпалює чужими почуттями. Я по життю ні чорта не емпат. Зчитувати вмію, а от на себе переймати... Іноді здається, що в принципі лише з нею.

І ось знову.

Я бачу, як на очі навертаються сльози. Крихітку хитає. Вона розвертається і робить крок за кроком до дверей.

Вона вчинила безглуздо. Не послухалася, коли я запропонував перенести розмову. Зараз настав час для моєї мудрості, але нею пахне слабо.

Іду навпереріз. Вона кидає короткий погляд. Пришвидшується. Здійснює помилку. Вона заєць, а я сірий вовк. Просто сказати не встиг.

Стискаю кисть у дверному отворі. Смикаю назад.

За плечі, щільно у стіну. Близько-близько. Тісно-тісно.

Зі спокусливих, соковитих губ – добірна кримськотатарська лайка. Тягнуся до них. Хочу до одуру. А вона не дає. Впирається в плечі. Тисне. Дихає так, що за серце її страшно. Хоча в самого… Насправді вже в штанах.

– Не смій!!! – Вона щосили намагається відштовхнути. Обличчя відвертає, вигинається. Тільки замість того, щоб упоратися, сильніше заводить. Я грудьми відчуваю її груди. Пам'ятаю гостроту сосків. Рот повний слини. Своєї. А хочу її.

Айка повертається, я змінюю фокус уваги. Притискаюся губами до необдумано відкритої шиї. Легко втягую шкіру. Відчуваю тремтіння. Зі страхом його не сплутати. Це інше. Наше спільне.

Тільки це нічого не змінює. Опір сильніший. Вона б'ється потилицею об стіну, закидаючи голову. Дихає вгору і туди ж голосить, поки я трохи присідаю, повзу долонями по тканині, стискаю дві півкулі… Сумував за ними…

Не роблю боляче, але й стогін задоволення, як минулого разу, у відповідь не отримую. Айка схлипує і б'є по плечах.

– Не смій мене торкатися після них. Не смій!!! – Нігтями впивається в мої зап'ястя і намагається віддерти. Я даю. Тільки після цього наші руки злітають нагору. Фіксую над головою, а сам нависаю. Дивлюся вниз. Напевно, не вийдемо вже, доки не з'ясуємо.

– Після кого, Айлін?

– Коханок своїх! Думаєш, я сліпа? Ідіотку заміж узяв? Ти ними пахнеш постійно! Ти б хоч руки помив! Я вас ненавиджу всіх! Ви тільки те й можете, що плутатися з будь-ким. І вам все одно, що вас хтось любить! Чекає хтось! Вам все одно, що ви раните і зраджуєте! Я хотіла бути корисною. Думала, ти роздивишся. Оціниш, а ти...

– Корисною хочеш бути? Будь. Хочу тебе трахнути. Даси?

Це задоволення садиста, але я його отримую. У Айки більшають очі. Груди здіймаються сильніше. Вона забуває на секунду і про опір, і навіть про образи. Ніздрі роздмухуються. Очі трохи вологі, але це майже висохлі сльози. Пару секунд тому себе щиро жалкувала, тепер мене розкотити хоче. Так то краще. Тільки я не жартував.

– Розлучуся з тобою і трахай, кого хочеш... – Шипить лютою кішкою. Могла б – і по обличчю заїхала, мабуть. Та я не даю. Усміхаюся, напевно, сильніше зачіпаючи.

– А тебе? – шепочу на куражі. У неї й без того очі горіли. А тепер – згарища.

– Помру швидше, – намагається викрутити зап'ястя, я стискаю сильніше. До обличчя тягнусь, вона відвертається. Утискаюся носом у щоку. Прикушую підборіддя. Вона знову тремтить. Подобається їй. Подобається, блін. – Нормального знайду… Не такого, як ви… Не мудака… – Переконує себе. Заспокоює.

Тільки… Не знайдеш ти, блять, нікого… Найближчим часом так точно. Відчуваю, як плани змінюються.

– Отже, я інших трахаю, а ти мене вдома чекаєш? – Запитую на вухо. Не бачу, але відчуваю, як щоки спалахують. Хочу почути "так". Не почую, звичайно, але зрозумію.

– Самі на себе чекайте.

Уперта така. Не доречно, але посміхаюся. Вона запалює. Із люті та порожнечі виробляє тепло. Не стримавшись, цілую у вилицю. Знову проти. Біситься.

Відпускаю її руки – вона їх одразу ж в плечі та поштовх.

Потилиця – у стіну. Все даю. Тільки не з кінцями піти. Віддаляюсь, в очі дивлюся. Образи менше не стає. Бажання говорити також.

Ну що ж… Говори. Колись ми вміли розмовляти.

– Якщо не заліт, то з чого розлучення раптом?

– До шайтана ідіть зі своїми припущеннями!

– Я піду, а ти дай відповідь…

Настрій змінюється спочатку в мене. Після недовгого коливання, у неї теж. З бою ми намагаємося в конструктив. Айка не впевнена, але здається. Зморгує, дивиться по-новому. Брови хмурить.

– Я старалася, Айдаре… Я справді старалася… Це для тебе ніщо і нічого не означає. Це тобі просто весело. Ти дівчинку врятував, дякую тобі, а я за тебе вийшла заміж… – Бачу, що їй погано. Знов сльози на очах. Тягнуся до щоки, вона морщиться і скидає пальці, вони лягають на шию. Там гладжу, не питаючи.

І продовжую жерти поглядом.