Читати книгу - "Приборкати дракона, Ліра Куміра"

Розділ 42. Дорога Смерті

Алісандра

Серце шалено стукало, порушуючи тишу, що оточувала мене. Час мчав, немов божевільний, а я все ще ніяк не могла розгледіти постать того, хто наближався до мене. Може, це Аденійський іде сказати мені, що йому не вдалося розшукати доглядача, або...

- Ліра Алісандра! Радий нашій нехай і несподіваній, але приємній зустрічі, - Майстер Клайн так само посміхався, як і в останню нашу зустріч, і я не побачила на обличчі чоловіка й тіні невдоволення. - Я не знаю, що сталося, але Брайн увесь вечір не знаходив собі місця, і працівники викликали мене, щоб я заспокоїв драконятко. От тільки як я не старався, мені не вдавалося втихомирити його. Я вже було зібрався відправити свого помічника за вами, але ось ви тут... - поки ми рухалися до стійл, пан Віліус ділився зі мною своїми переживаннями.

- Я не тому тут... у мене є до вас прохання про допомогу, - мій співрозмовник здивовано поглянув на мене, після чого все ж таки ствердно кивнув, пропонуючи продовжити. - Я повинна дістатися до печер... - видала приголомшеному наглядачеві, чекаючи його вердикту.

- Але ж це неможливо! - Почула збуджене у відповідь, після чого майстер шумно видихнув, пояснюючи свій гарячий порив: - Шлях до долини закритий для безкрилих. Вам банально не подолати перевал. Жоден наїзник не візьметься за таке завдання, та й наші вихованці не полетять на землі своїх родичів. Це нереально, - похитав головою, але я і не збиралася просити жодного з магів допомогти мені...

У мене був свій план, і я поспішила його озвучити:

- Брайн зможе, - якщо я планувала шокувати пана Клайна, то мені це з легкістю вдалося.

Чоловік на деякий час застиг, припинивши рухатися, після чого все ж таки глянув на мене, намагаючись розгледіти перші ознаки божевілля на моєму обличчі.

- Ліра Алісандра, я розумію, що ви маєте право просити мене про сприяння, тільки от... Ваш підопічний лише підліток, і йому небезпечно перебувати в долині, як і вам, власне. Дикі можуть напасти будь-якої миті. Вони не люблять людей, і цьому є логічне пояснення, - спробував звернутися до моєї розсудливості чоловік, але я лише знизала плечима у відповідь:

- У мене не залишається вибору. Це єдиний шанс на порятунок нашого світу, - нажаль, час збігав, і я не могла пояснити своєму співрозмовникові ту ситуацію, в якій ми опинилися, але я сподівалася, що моя серйозність і підтримка баронета зіграють свою роль у цьому нелегкому протистоянні голосу розуму і приреченості. - Ми мусимо хоча б спробувати, - Аденійський, почувши мої слова, наблизився, ставши в мене за лівим плечем, таким чином показуючи свою підтримку.

- Я не знаю, що відбувається, але це не найкраща ідея, і якщо у вас є інші...

- Їх немає. Або я опинюся в Печері Буття зараз, або завтра може не настати, - сказала вже більш впевнено, і майстер Віліус здався, відкриваючи мені шлях до стійла, де перебувало моє драконятко. - Привіт, маленький. Як ти? Сумував? - Я погладила гарячі лусочки, почувши нерозбірливе бурчання свого підопічного.

- Я все ж сподіваюся, що ви впораєтеся з проблемою, - похитав головою майстер Віліус, відкриваючи при цьому стійло, в якому перебував Брайн. - Якби в мене була така можливість, я б спробував вас відмовити, - я посміхнулася, приймаючи такі нехитрі слова підтримки.

Якби в мене був вибір, я б ніколи не стала ризикувати своїм малюком. Але якщо ми не поспішимо, цей світ помре, забираючи із собою життя тих, хто мені став занадто дорогий, включаючи і мого підопічного.

- Обіцяю, якщо ми виживемо, я знайду для тебе найкраще місце на землі, і ми обов'язково там оселимося, - зізнаюся чесно, мені й самій було страшно, але це був наш єдиний шанс на щасливе завтра.

Драконятко якось серйозно подивилося на мене, і в думках раптом прорізався виразний голосок:

- "Ми впораємося. Дикі не настільки злі, якими ви нас вважаєте", - приголомшено витріщилася на свого вихованця, який підставив мені крило для зручності.

Шок від усвідомлення того, що сталося, повністю затьмарив моменти переживання мого майже першого польоту. Пізніше я, зрозуміло, ще не раз згадуватиму ці відчуття (якщо, звісно, залишуся цілою і неушкодженою). Але зараз я була занадто збентежена тим, що щойно відбулося.

Чи знали наїзники, що їхні підопічні можуть спілкуватися телепатично? Або це тільки мені так пощастило? А що, якщо...

- "Нам варто поквапитися", - поборовши здивування, я все ж таки скористалася допомогою свого крилатого союзника і за лічені секунди опинилася на пружній спині звіра.

Мить, і ми почали набирати висоту. А вже за кілька хвилин перед моїми очима постало нескінченно зелене поле, що рясніло луговими травами і квітами. Здавалося, світ потопав у яскравому літньому цвітінні й зовсім не роздумував над тим, що незабаром може померти.

От би й нам навчитися жити одним моментом, не замислюючись над завтрашнім днем і тим, що він може принести. Іноді жителям Діанії не вистачало банального бажання ЖИТИ вже сьогодні, а не відкладати найкращі миті на потім...

Зітхнувши сумно, я подивилася на перевал, який швидко наближався до нас. Десь там попереду була печера, в якій я сподівалася знайти не тільки стародавній артефакт, а й шлях у світ богів. І якщо мої припущення були правильними, то саме там я зможу відшукати підказку на питання, що хвилювали мене.

***
Помах міцних крил, і ми немов би подолали якусь невидиму перешкоду, після чого на мене буквально навалився шквал емоцій і "розмов".

- "Чужинці. Невірний. Зупинити. Захистити", - тіні метушилися з усіх боків, і за лічені секунди нас оточили дикі, які виглядали войовничо.

Я відчула, як малюк стиснувся, очікуючи нападу від своїх родичів. Але і їх можна було зрозуміти. Наші з'являються тут тільки з однією метою: для вилову молодих особин, які пізніше стають їздовими вихованцями. Дикі ненавиділи наїзників, а я фактично вже стала однією з них... З однією лише малою різницею: Брайн був зі мною добровільно. Та й причина моєї тут появи була більш ніж вагома.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍